п'ятниця, 29 березня 2024 | ПРО ПРОЄКТ | КОНТАКТИ

Німецький сором: Чому Берлін продовжує блокувати постачання зброї Україні Жорстке дотримання Німеччиною збройного ембарго стосовно України, на тлі сумнівних заяв окремих політиків та посадовців, викликає закономірне роздратування. Але без розуміння причин такої поведінки Німеччини подолати її не вдасться

Стосунки між Україною та Німеччиною, і без того досить складні та неоднозначні, впродовж минулих вихідних зазнали ще як мінімум двох випробувань. Першим стала низка заяв тепер вже екс-командувача ВМС Німеччини віцеадмірала Кая-Ахіма Шьонбаха. Який на конференції Індійського інституту оборонних досліджень імені Манохара Паррікара заявив, що «Крим «пішов» і ніколи не повернеться», Україна не може відповідати критеріям членства в НАТО, тому що вона частково окупована, а Путін «насправді просто хоче поваги», і «краще дати йому ту повагу, якої він вимагає, а може і заслуговує».

Другою достатньо болючою для двосторонніх стосунків буда заява прем’єр-міністра Баварії та лідера ХСС Маркуса Зьодера. Який, з одного боку, робить ритуальні ремарки про те, що «треба поважати територіальну цілісність та незалежність України відповідно до міжнародного права». А з іншого — констатує, що санкції проти Москви «вже давно неефективні», вони шкодить Європі не менше, аніж Росії, а Україну все одно найближчим часом ніхто до НАТО приймати не буде.

І якщо Шьонбаха оперативно відправили у відставку, чим більш-менш вичерпали скандал, то Зьодер іще надовго залишиться в рядах німецької політичної еліти. Врешті, він не є там «білою вороною» на кшталт Шрьодера, і його думки, скоріше за все, поділяє помітна частина його однопартійців.

Все це прозвучало на тлі тривалої і категоричної незгоди Німеччини постачати зброю до України. Якої дотримувався як уряд Ангели Меркель, так і чинна коаліція канцлера Шольца — не зважаючи на пропозиції одного з лідерів «зелених», які є частиною владної коаліції, Роберта Габека, зброю Україні таки надати. Більше того, Берлін заблокував передачу Україні навіть тієї німецької зброї, яка перебувала у власності третіх країн — зокрема, балтійських держав. А літаки, що везли до України зброю з Великої Британії, старанно облітали німецький повітряний простір.

Ця позиція Берліну, звісно, не надто потішила українців. Навіть за фахом схильний до гладких і обтічних формулювань Кулеба видав жорстку заяву стосовно того, що українці десятиліттями пам’ятатимуть позицію Німеччини щодо зброї.

Якими ж є причини такої поведінки Берліну, за умов, коли підтримувати Україну зброєю погодились не тільки в Лондоні чи столицях східноєвропейських держав, а, приміром, навіть у Амстердамі, хоча запідозрити Нідерланди в надмірній українофілії вкрай складно?

Прихильники «теорії зради» дають на це питання просту й однозначну відповідь — Берлін хоче торгувати з Москвою, отримувати російський газ, навзамін постачати німецькі технології до Росії, і доля України німецьким політикам, скажемо м’яко, байдужа.

І певний елемент прагматизму в позиції Німеччини, звісно, присутній. В Берліні дійсно хочуть отримувати російські енергоносії за мінімальної ціною. І зберегти — принаймні, в якомусь означеному майбутньому, як російський, так, до речі, і український ринки для своєї продукції. А ще там хочуть уникнути гуманітарної кризи та хвилі біженців, які неминуче вирушать до Західної Європи у випадку початку конфлікту. Все це так.

Але небажання постачати зброю є результатом не тільки прагматичних міркувань. Небажання постачати зброю в зони конфліктів насправді є інтегральною частиною німецької зовнішньополітичної доктрини. Для розуміння ситуації — в 2018-му році Німеччина поставила в Саудівську Аравію озброєнь більш ніж на 500 мільйонів євро. Але після активізації конфлікту з хуситами, та прикрої історії з Хашкаджі, експорт зброї було зупинено. Берлін добровільно відмовився від казкового, колосального ринку — адже військовий бюджет Саудівської Аравії становить 60 мільярдів доларів (лиш трохи менше від російського) — і левова частка цих грошей йде саме іноземним виробникам зброї. Тому говорити, що Німеччина відмовилась постачати зброю Україні виключно через небажання псувати стосунки з Путіним, також є не зовсім правдивим. Хоча, з іншого боку, в Афганістан у період присутності військ НАТО Німеччина зброю поставляла — попри те, що громадянський конфлікт там ніколи не стихав.

А причини такої поведінки, схоже, ховаються в концепції «колективної провини» німців за події Другої світової війни. Провини, яка дотепер примушує Берлін фактично саботувати розвиток власних збройних сил, розповідати про «необхідність продовжувати діалог з Росією» та відмовлятися від постачання зброї в райони конфліктів. Так ніби бронетехніка чи гармати, відправлені в якісь інші регіони, слугуватимуть для покращення сільського господарства чи розвитку промисловості, а не для того самого гіпотетичного вбивства.

Тому для зміни «особливого ставлення» Німеччини до Росії та до експорту зброї — принаймні, в довготерміновій перспективі — Україні слід почати деконструкцію кремлівського міфу про «російсько-радянський народ», який «врятував світ від нацизму». І вибудувати ідеологему про український та польський народи, які, ймовірно, найбільше постраждали від дій Москви і Берліну. Звичайно, на побудову подібного ідеологічного концепту підуть роки. Але той факт, що подібні ідеї почали озвучувати зараз навіть німецькі посадовці, дає надію на успіх подібного процесу. Який, насправді, слід було починати в момент отримання Україною незалежності. Хоч, звісно, краще пізно, ніж ніколи.


Тарас Паньо / Depo.ua
Поділіться цим