Дональд Трамп і раніше казав: був би президентом США, війни в Україні не допустив би. Днями він роз’яснив: Київ мав піти на територіальні поступки та відмовився від НАТО, і тоді б путін не напав…
«Щонайменше вони мали б укласти угоду. Вони могли б відмовитися від Криму. Могли б щось зробити з НАТО… А тепер я не думаю, що він [путін] хоче укладати угоду. Я думаю, що укласти угоду набагато важче. Він все там бомбить. Ну тобто, він захопить там усе. І вкрай сумно дивитися, що відбувається з Україною», – заявив Трамп в етері підкасту The Clay Travis & Buck Sexton Show..
До кого звертався Трамп
Перший адресат – це свої прихильники, а також ті американці, хто вважає, що влада має перш за все дбати про внутрішню політику. Оскільки для нинішнього хазяїна Білого дому дуже важливо показати успіх України, якій Сполучені Штати надають масштабну допомогу, то Трамп цілеспрямовано атакуватиме український напрямок політики Байдена. Безвідносно до того, чи балотуватиметься сам Байден, чи будь-який інший представник від Демократичної партії.
Другий адресат – європейські партнери США. За президентства Трампа стосунки Вашингтона з багатьма країнами ЄС та з НАТО складалися непросто. Він за свого президенства був проти розширення Альянсу, вдавався до некоректних висловлювань. Зокрема, у липні 2018-го заявляв, що Чорногорію не треба приймати в НАТО, бо це буцімто спричинить Третю світову війну. Адміністрація Трампа конфліктувала з європейськими політиками, що ледь не призвело до великої торговельної війни між Америкою та Європою. Він погрожував європейцям діяти стосовно них так, як Штати діють стосовно Китаю. Після поразки Трампа на президентських виборах економічні відносини країн ЄС і США нормалізувалися. А вторгнення росії в Україну стало каталізатором єднання колективного Заходу. Тепер з-за океану до європейських політиків долинають сигнали, що Трамп знову може в’їхати в Білий дім. Та ще й жонглюючи українською темою, яка об’єднала західний світ чи не вперше з часів Карибської кризи. Заяви, на кшталт цитованої вище, розколюють існуючу єдність політичних еліт в ЄС, і гірше того – підживлюють ті сили в Європі, які не проти піти на поступки росії в питанні війни в Україні.
Третій адресат – кремль. Поки що Трамп підносить патрони російській пропаганді. Якщо в якості кандидата в президенти він продовжить у тому ж дусі, стане найулюбленішим західним політиком в росії. Ну і, зрештою, четвертий адресат – українська влада. На Печерських пагорбах мають розуміти: потрібно поспішати з вирішенням головних проблем – переможне завершення війни і не менш переможні реформи на шляху до повноправного членства в Євросоюзі. Не те, щоб політична кон’юнктура на Заході змінювалася стосовно нас кардинально, але, як показує досвід Угорщини Віктора Орбана, досить однієї країни ЄС, щоб рішення всього об’єднання блокувалися. А недавній конфлікт Сербії з Косово демонструє, як в Європі старі конфлікти можуть розгорітися із найменшої іскри.
Рветься, де тонко
Протягом п’яти місяців війни в Україні відразу у кількох європейських державах відбулися політичні кризи. До яких або була причетна росія, або вона цими кризами намагається скористатися. Втратив прем’єрське крісло великий друг України Борис Джонсон, але консерватори, схоже, все більше схиляються замінити його не менш дружньою до України міністеркою закордонних справ Ліз Трасс. То ж радість росіян через проблеми у британській владі не була довгою.
А от в Італії, ще одній важливій для нас країні Європи, відставка прем’єра Маріо Драгі призвела до дочасних виборів парламенту. Вони відбудуться 25 вересня. В Італії активно обговорюють можливу участь росії у розвалі урядової коаліції. Зокрема, пишуть, що праві партії «Ліга» і «Вперед, Італіє» начебто за підтримки посольства рф змовилися, аби скинути Драгі з посади. Політологи передрікають право-популістську коаліцію в новому парламенті, а новою головною урядницею може стати лідерка партії «Брати Італії» Джорджія Мелоні. Вона вже заявила, що в разі приходу до влади правих її країна продовжить постачати зброю Україні. І це мало б нас заспокоїти. Однак коаліція з правих і консервативних партій навряд чи буде стійкою. Особливо з огляду на орієнтацію окремих італійських політиків на російську амбасаду. Це перший момент. А другий – праві при владі, як і їхні ідеологічні опоненти ліві, це завжди джерело політичних конфліктів. Чого росія й добивається в Італії.
Зрештою, зовсім свіжа криза спалахнула в Болгарії. Ще одна держава, чиї політичні еліти ніяк не можуть позбавитися звички оглядатися на Москву. Дочасні парламентські вибори в цій країні відбудуться 2 жовтня. І під час передвиборчої кампанії болгарські друзі росії гратимуться навколо української тематики. Що це їм дасть? В Болгарії немає однієї проросійської партії, там їх кілька, вони конкурують, але якщо кожна приведе фракцію до нового парламенту, Москва може сприяти їх коаліції, що гальмуватиме прозахідний курс Софії. Ну і, звісно, ставитиме палки в колеса європейської підтримки нашої держави.
Чому немає часу на обманні маневри
Якщо завадити окремим західним політикам орієнтуватися на Москву ми не можемо, хіба закликатимемо їх до порядності, то в наших силах не давати приводів, аби такого роду політики спекулювали на якихось промахах чи помилках української влади. Збройні сили України наближають нашу перемогу, а от до політичних еліт є питання. Вони не відходять від взятого курсу на Європу, проте виникають питання до темпів виконання взятих на себе зобов’язань та до окремих рішень. Які скоріше віддаляють нас від Євросоюзу. Тут можна згадати сумнозвісну історію з призначення переможця конкурсу на керівника САП. Влада ламала комедію з конкурсною комісією, яка ніяк не хотіла назвати переможцем детектива НАБУ Олександра Клименка. Його таки призначили, але під тиском європейських партнерів, та й то тягли до останнього.
Depo.ua детально аналізував цю історію. Здавалося б, одну з умов ЄС Київ хоч зі скрипом, але виконав. Але іншу – зміни у доборі суддів Конституційного суду – проігнорував. Нагадаємо, суддею КСУ було призначено нардепку-«слугу» Ольгу Совгирю. Попри те, що ця кандидатура політично ангажована, а партнери як раз і вимагають призначати суддів на прозорих конкурсах. У той же час у парламенті досі не ухвалили законопроект про конституційну процедуру. У першому читанні його підтримали 15 квітня 2021 року, документ підготували до другого читання, врахувавши пропозиції Венеціанської комісії і послів «Великої сімки». Проте далі навколо законопроекту почали відбуватися дива: профільний комітет, який очолював до призначення генпрокурором Андрій Костін, запропонував 140 поправок, які внесли в документ. Таким чином з нього зник… конкурсний відбір. Зараз проект існує у двох редакціях – перша влаштовує наших партнерів, друга не влаштовує. Вочевидь, комусь дуже хочеться прийняти законопроект у зручній для влади редакції, але це буде повторення епопеї з призначенням голови САП.
Це лише два резонансних випадки, коли українська влада тільки на словах поспішає до Європи. Зараз у вищих кабінетах у Вашингтоні, Лондоні, Берліні, Парижі, Брюсселі і так далі сидять люди, які заради перемоги України багато чим жертвують. Вони ризикують втратити популярність, рейтинги – свої і партійні. Якщо офіційний Київ хоче ускладнити життя собі та українцям, може й далі гратися у хибну суб’єктність. Але, вочевидь, краще зробити правильні висновки із заяв Трампа та йому подібних. Щоб потім не залишитися біля розбитого корита мрій і сподівань.
Юрій Васильченко / Depo.ua
