Днями у митрополичому будинку біля Софії Київської під модерацією Держслужби з етнополітики та свободи совісті відбулося зібрання священиків ПЦУ й УПЦ МП. Першу церкву представляли 11 осіб, другу 9, переважно клірики не з тих регіонів, де УПЦ має суттєвий вплив. Попри таку особливість, ця подія з легкої руки Мінкульту подавалася у ЗМІ як початок широкого діалогу для примирення православних церков. Так би мовити, крига скресла. За підсумками заходу узгодили декларацію порозуміння, яку оприлюднив ректор відкритого Православного Університету Святої Софії-Премудрості, протоієрей ПЦУ Георгій Коваленко. У документі написано все правильно – і про єдність українського православ’я як неодмінну умову єдності народу та запоруку стабільності держави, і про засудження війни, яку розв’язала путінська росія, і про осуд позиції московської церкви. Але ця декларація – лише гарні наміри, реалізація яких більш ніж сумнівна.
Переговори у Софії Київській. Хто з чим на них прийшов
У документі, узгодженому на зібранні, є посилання на рішення Собору Української Православної Церкви від 27 травня 2022 року щодо відновлення міжконфесійного діалогу та на заяву Священного Синоду ПЦУ від 31 травня 2022 року щодо необхідності діалогу між двома православними юрисдикціями в Україні. Тобто формальний поштовх – раніше озвучені вищими сановниками церков наміри почати перемовини. Опершись на них, учасники зібрання у Софії закликали своїх ієрархів дати старт офіційному діалогу вже до Дня Хрещення Київської Русі-України, він від минулого року ще й визначений як День Української Державності. Іншими словами: якщо висловлювалося бажання сісти за стіл переговорів, то зараз найкращий час для цього. Виглядає символічно, проте нереалістично. Бо рішення, до яких апелюють у декларації, такі ж само декларативні.
УПЦ до війни, та й до цьогорічного травневого Собору, не хотіла мати справ з ПЦУ, і якби не російське вторгнення, ніхто навіть з низових кліриків на діалог не пішов би. Тепер вони злякалися, що втратять свої приходи. Також не слід забувати, що в рішеннях і заявах вищих сановників УПЦ досі домінують наративи, з якими за стіл переговорів сідати немає сенсу: вони продовжують засуджувати надання Томосу і звинувачують ПЦУ у сприянні «силовому захопленню» храмів. Так донедавна філія РПЦ в Україні називає добровільний перехід громад до Православної церви України. Нинішній стан речей в УПЦ можна зобразити наступним чином: внутрішня криза – низи ризикують залишитися без пастви, а то й бути битими прихожанами, а розмови про діалог – варіант пересидіти важкі часи, а потім вирішувати, на чий бік ставати; верхи ж зайняті тим, щоб врятувати нерухомість та інше майно. А це можливо лише у тому випадку, якщо діяльність церкви не заборонять. Тому ієрархи демонструватимуть владі, що вони готові до діалогу (але на свої умовах) з ПЦУ, а головне – в усьому підтримують нинішній курс держави.
Мотиви, які підштовхують ПЦУ до перемовин з УПЦ, інші. Стратегічний мотив – у разі об’єднання українського православ’я в майбутньому наша церква може претендувати на статус патріархії. З огляду на це переговори з УПЦ точно не будуть зайвими. Але є і тактичний мотив. Очевидно, що влада не хоче забороняти діяльність церкви, на чолі якої стоїть митрополит Онуфрій. Чому не хоче? Бо проти розколу в суспільстві або через лобізм певних впливових політико-бізнесових груп – версії на вибір. Разом із тим владі важливо продемонструвати єдність українців під час війни, а церковна тема в цьому плані дуже вигідна. То чому б не підставити владі плече? ПЦУ від цього точно не програє.
По-перше, вона демонструє бажання вести переговори і, на відміну від візаві, не виставляє жодних ультиматумів. По-друге, УПЦ опинилася в глибокій кризі, вона заявила про відхід від РПЦ, але ніхто не надасть їй статусу помісної церкви, бо в країні може бути лише одна така церква, і це місце зайнято ПЦУ. Вищі сановники УПЦ йти на діалог не поспішають, тим самим демонструючи священикам середньої і нижчої ланки свою недоговороздатність. Лишаючи їм один шлях – переходити в ПЦУ. От як відреагували на збори в Софії в Онуфрія? Очікувано – керівництво такі переговори не санкціонувало. Священиків, які брали участь у засіданні, не каратимуть, як не покарали ініціаторів звернення про суд над Кирилом. Але лише тому, що не хочуть додаткових скандалів.
Чи стане Новінський рятівником УПЦ
Отже, зрозумілі мотиви сторін та їхня вигода. Яким буде результат? Якщо владі вдасться спонукати церковників хоча б до спільної молитви на День Хрещення Русі-України, це вже буде перемогою. Що ж до об’єднання, то при нинішніх ієрархах УПЦ його не може бути в принципі.
У цьому контексті важливим є питання про політико-бізнесові групи, які впливають на позицію вищих сановників УПЦ. Від їхньої доброї волі багато чого залежить. Одним із чільних представників таких груп впливу є Вадим Новінський. Він став ньюзмекером у зв’язку зі своїм рішенням скласти депутатський мандат. За словами політика, він хоче зосередитись на гуманітарних проектах, на розвитку національної економіки, служінні Українській православній церкві та на відновленні зруйнованих храмів. «У цій практичній роботі я можу принести більше користі для України загалом та для людей, які підтримали мене у 2019 році», – наголосив Новінський.
Разом з тим мають право на існування й інші версії, чому депутат, відомий своєю проросійською позицією, написав заяву про складання мандату. Перша з них: аби уникнути потрапляння до реєстру олігархів. Відмовившись від депутатства, він не підпадає під критерії олігарха. В соцмережах також припускають, що Новінський тепер зможе безперешкодно виїхати за кордон. Принаймні, статус державного мужа його не обтяжуватиме.
Друга версія: Новінського обрали народним депутатом на мажоритарному окрузі у Маріуполі, який наразі тимчасово окупований росією. То ж чи не можна вважати складення ним мандату таким собі сигналом Москві про лояльність? Депутат-мажоритарник окрім законотворчої роботи має ще одну сферу відповідальності – відстоює інтереси виборців свого округу. Виборці Новінського через російську агресію зараз або під окупацією, або розсіяні Україною і світом. І тут велике питання, в якому статусі ефективніше захищати права маріупольців – у статусі народного депутата чи диякона. Якби Новінський заявив, що створює фонд для допомоги маріупольцям, грошима чи евакуацією із захопленого міста, це одна справа, інша – загальні слова.
З цього випливає третя версія: якщо у Москві сигнал витлумачать як прояв лояльності, то не можна виключати, що бізнес Новінського, який опинився на окупованих територіях, не чіпатимуть. Утім, росіяни та їхні маріонетки в «ДНР» і «ЛНР» наклали лапу на бізнес партнера Новінського Рината Ахметова, й на заводи і шахти інших багатіїв. І байдуже їм, що ці бізнесмени фінансово підтримували Віктора Януковича і Партію регіонів.
Але це все версії, повернемося до офіційно озвученої самим Новінським – служіння церкві. Навряд він буде просто дячком. В якості воцерковленого бізнесмена Вадим Владиславович отримує нові можливості. По-перше, зможе бути офіційним перемовником із владою. Не як олігарх і депутат, що кидатиме тінь на представників влади, а як особа, уповноважена вищим керівництвом УПЦ. Правда, з таким переговорником не захочуть мати справу в ПЦУ. Що лише загальмує церковний діалог.
По-друге, статус переговорника чи адвоката церкви у рясі відкриває цікаві політичні горизонти. Новінський же не каже, що ніколи більше не піде в політику. Та йому б і не повірили. Після нашої перемоги у війні активізується процес пошуку варіантів партії перевзутих «ватників», Хтось тиснутиме на лівий популізм, хтось – на християнську тематику. І хтозна, чи не побачимо Новінського серед лідерів або спонсорів такої партії.
Юрій Васильченко / Depo.ua
