«Масштабний міжнародний захід, присвячений відбудові нашої країни. Відбудові в широкому сенсі слова. Треба не просто відновити все, що зруйнували окупанти, а створити нову основу для нашого життя, для України – безпечну, сучасну, зручну, безбар’єрну. Для цього потрібні колосальні інвестиції – мільярди, нові технології, передовий досвід, нові інституції та, звичайно, реформи», – заявив напередодні конференції в Лугано президент Володимир Зеленський. Ключовими у цій цитаті видаються останні слова: нові інституції і реформи. Без них сподіватися на значні інвестиції у відбудову України не варто. Адже наші партнери хочуть бачити зрозумілі правила гри, мати гарантії, що їхні капіталовкладення не будуть змарновані чи розкрадені. А не просто чути від державних мужів запевнення, що все буде добре. Колись потім.
За кілька днів до конференції швейцарське видання Blick опублікувало статтю про начебто конфлікт між українськими політиками – у складі делегації значно переважають «слуги», іншим парламентським силам – «Євросолідарності», «Батьківщині», «Голосу» – дісталося лише по одному учаснику. У провладній фракції запевняють: все збалансовано, і взагалі – політичний туризм не на часі. Так то воно так, але відразу виникає запитання: якщо на конференції йтиметься про економічні і фінансові речі, тоді навіщо в делегації така кількість депутатів. Очевидно, в Лугано має висаджуватися потужний урядовий десант, а в народних депутатів вистачає роботи для законодавчого забезпечення реформ і вдома. Це стосується як «слуг», так і опозиціонерів.
Президент Зеленський повідомив, що на конференції у Швейцарії Україна представить національний погляд на відбудову. Гарна ідея, а була б ще кращою, якби її підкріпили виконаними умовами для євроінтеграції. З моменту набуття нашою державою статусу кандидата в члени Євросоюзу минуло менше двох тижнів, але й цього часу вистачило б, аби дати європейським партнерам чіткий сигнал: ми включили турборежим і ось маємо такі і такі результати. Тобто не просто просимо гроші, а демонструємо успіхи. Depo.ua аналізував сім ключових вимог ЄС до України, без виконання яких ми тупцятимемо на місці, навіть якщо парламент прийматиме всі закони, необхідні для інтеграції нашого законодавства з європейським. Серед вимог є одна абсолютно конкретна: призначення керівником САП переможця конкурсу. Ним, нагадаємо, став Олександр Клименко, але замість призначити його на посаду, конкурсна комісія багато місяців розігрує комедію. Це настільки роздратувало наших партнерів, що Єврокомісія виставили Києву умову: призначити очільника САП і провести відбір на посаду директора НАБУ. Якщо конкурс на нового керівника НАБУ наразі провести складно, то завершити всі процедури по керівництву антикорупційною прокуратурою можна було за день. Виступаючи у п’ятницю перед Верховною Радою голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляйен заявила: «Ви створили приголомшливу антикорупційну машину. Але зараз цим установам потрібні зуби та потрібні люди на керівних посадах. Скоріше за все мають бути призначені новий керівник САП та новий директор Національного антикорупційного бюро України». Якби наша делегація їхала в Лугано з вже призначеним «зубом» у САП, вочевидь, партнери виявили б куди більшу зацікавленість в інвестиціях.
Наша влада зараз знаходиться під ретельним поглядом європейських чиновників. А боротьба з корупцією – одна з головних вимог Європи. Буде дуже погано, коли через певний період європолітики, а скептиків щодо України серед них вистачає, заявлять: Київ хитрує, тому інтеграцію краще поставити на паузу. Або посилити вимоги. Як з очільником САП, тільки вимагати не призначити когось, а почистити владу від окремих кадрів. Чи готові на Банковій до цього? Питання риторичне. Тому, вочевидь, краще не давати приводів. Відновити довіру партнерів буде складно.
У цьому зв’язку звернемо увагу на історії, які виглядають поганими сигналами для Європи. Перша з них – звинувачення активістів-антикорупціонерів на адресу заступника голови ОП Олега Татарова. Йому закидають виключення з ухваленої Радою антикорупційної стратегії поправки, якою генпрокурору забороняється керувати САП за відсутності обраного керівника. Здавалося б – дрібничка, формальність, але з подібних дрібничок може скластися пазл, який не подобатиметься тим людям в ЄС, які прийматимуть рішення щодо нашого повноправного членства в європейській родині.
Друга історія – позбавлення посади омбудсмена Людмили Денісової і заміна її Дмитром Лубінцем. Що в цій історії не так, адже це наша справа, кого призначати уповноваженими з прав людини? Спробуємо подивитися на це очима євроскептиків. Для західних демократій вкрай важливими є процедури. Якщо збираєшся щось робити, роби за встановленими правилами. Що відбулося в історії з омбудсменом? Політична доцільність підмінила процедуру звільнення. А обрання на дуже відповідальну посаду відбулося без конкуренції. Тут не йдеться про те, гарним чи поганим омбудсменом була Денісова, і наскільки кращим буде Лубінець. Мова про інше – він представник лояльної до влади депгрупи «За майбутнє», яка асоціюється з олігархом Ігорем Коломойським та його орбітою впливу. Можна скільки завгодно переконувати, що Лубінець набагато ближчий до ОП, аніж до Коломойського, але біда в тому, що за ним тягнеться певний шлейф, який він заробив за дві депутатські каденції. Чи така фігура була потрібна саме зараз на посаді омбудсмена? Будемо сподіватися, що скандали, в яких фігурував Лубінець, залишилися в минулому, й українці та наші європейські партнери побачать в ньому справжнього борця за права людини. Бо в протилежному випадку влада отримає додатковий об’єкт для критичних стріл з боку європолітиків. Ще раз наголосимо: все, що пов’язане з темою корупції, олігархів, з їхнім реєстром чи без такого, буде моніторитися особливо прискіпливо. Тут намагатися обдурити – все одно, що стріляти собі в ногу.
Юрій Васильченко / Depo.ua
