Зустріч в Парижі, яка стала найважливішою для України зовнішньополітичною подією року і одночасно головним випробуванням для нового українського президента Володимира Зеленського, ще до свого проведення сприймалася дуже по-різному. Сам президент і його прихильники запевняли, що ця зустріч – шанс наблизитися до вирішення конфлікту на Донбасі. Саме тому, за запевненням президента, Київ йшов на виконання вимог Москви – щоб Зеленський отримав можливість побачитися з Путіним і завершити війну.
Опоненти президента, навпаки, побоювалися, що саміт в Парижі – це крок до капітуляції України перед Росією, а в поступках Зеленського бачили початок цієї капітуляції. Саме тому було створено громадський Рух опору капітуляції, проходили численні акції протесту на Майдані Незалежності та інших вулицях і площах країни, а напередодні поїздки Зеленського учасники протестів розташувалися прямо біля його резиденції.
Мало хто розумів, що суть прагнення Зеленського у зустрічі з Путіним пояснюється тим самим, що і його перемога на президентських виборах 2019 року – політичним дилетантизмом нового глави держави.
Зеленський міг щиро вважати, що війна триває просто тому, що його попередник не міг «по-людськи» поговорити з російським президентом, що у керівництва України були свої мотиви для продовження конфлікту – те ж саме «збагачення на війні». І що якщо він зустрінеться з Путіним, то справить на нього позитивне враження і війна завершиться.
Це може виглядати наївним, незвичайним, проте хіба сам вибір українських громадян 2019 року не виглядав наївним і незвичайним? У цьому сенсі можна сказати, що обивательські уявлення про політику, які є у Володимира Зеленського, в повній мірі поділяються більшістю його електорату. І що на забезпечення зустрічі Зеленського і Путіна працювало всі ці місяці найближче оточення українського президента, яке вело переговори в Москві і європейських столицях. Головною метою було не піти на поступки Кремлю, а «виманити» Путіна в Париж. А вже там Зеленський «зачарує» російського президента і все йому пояснить.
І оточення президента України – а також західні лідери, які кожен зі своїх причин були зацікавлені в проведенні зустрічі в «нормандському форматі» в Парижі – впоралися з цим непростим завданням. Путін в Париж приїхав, хоча раніше і говорив, що саміт пройде тільки в тому випадку, якщо ще до його проведення будуть досягнуті конкретні результати.
Путін приїхав, але результату, на який розраховував Зеленський, досягти не вдалося. І навіть не з провини українського президента, а з тієї простої причини, що політика – це не чарівність і не розповідь про те, що відбувається насправді. Це перш за все збіг інтересів. І «хімія» між державними діячами виникає перш за все тоді, коли ці інтереси збігаються.
А інтереси Зеленського і Путіна розрізняються докорінно. Зеленський хоче завершити війну на Донбасі і відновити територіальну цілісність країни. Путін зацікавлений в тому, щоб Україна знову повернулася до сфери російського впливу і стала частиною «союзної держави», будівництво якої цими днями він намагається нав’язати білоруському президентові Лукашенку. Зеленський розраховує, що вибори на Донбасі відбудуться після того, як Україні буде переданий контроль над її кордонами. Путін і чути цього не хоче і вимагає від Києва точного виконання Мінських угод, в яких вказується, що спочатку вибори, а вже потім – контроль. Зеленський говорить про можливість зміни Мінських угод. Путін це спростовує. Зеленський готовий до забезпечення самоврядування окупованих районів Донецької та Луганської областей і поглиблення децентралізації. Путін не збирається відмовлятися від «народних республік». Зеленський зацікавлений в збереженні транзиту через українську газотранспортну систему. Путін прагне нав’язати Зеленському закупівлю російського газу і відмову від позовів проти «Газпрому» в міжнародний арбітраж. Про що, власне, домовлятися?
Саме тому зустріч у Парижі завершилася практично так, як і попередній саміт «нормандської четвірки» в Берліні 2016 року – тобто без будь-яких відчутних результатів. Тоді теж домовилися про розведення військ в трьох пілотних точках – тільки ось забезпечити це розведення вдалося тільки через три роки. Тоді теж говорили про звільнення заручників, але для того, щоб забезпечити обмін, знадобився рік. Тоді теж говорили про необхідність припинення вогню. Але найголовніше – тоді, 2016 року Володимир Путін остаточно переконався в тому, що від Петра Порошенка він не доб’ється ніяких очевидних поступок. І втратив інтерес до спілкування з тодішнім українським президентом.
Цілком можливо, що щодо Зеленського такий висновок ще не зроблений, що в Кремлі ще розраховують на поступки з боку нинішнього українського лідера. Адже і з Порошенком спочатку була не одна, а кілька зустрічей. І тоді може відбутися ще один «нормандський саміт». А, може бути, і не один. Але з тим же самим результатом, що й в Парижі. Конфлікт триватиме.
Триватиме до того, поки в Москві не переконаються, що українська державність не по зубах, що Україна більше не стане ані частиною Росії, ані частиною «союзної держави», ані частиною російської сфери впливу. Поки це розуміння не сформується – а це довгий і болісний процес – Україна просто приречена на конфлікт з сусідньою країною, на нові обстріли, спроби захоплення території і економічний шантаж. Українці, очевидно, не хочуть жити в світі такого довгого і наполегливої протистояння – але ніякого іншого вибору у них просто немає. Тому що альтернатива – це ліквідація держави і її приєднання до Росії. А цього теж не хоче величезна частина суспільства, яка готова цю державу захищати. Захищати і від Кремля, і від місцевих колабораціоністів.
І ніяка чарівність ніякого українського президента цю ситуацію не змінить.
Віталій Портников / Громада
