4 квітня американські ЗМІ з посиланням на розвідку США, а також на джерела в арабських країнах повідомляли про ймовірний масований удар Ірану по Ізраїлю протягом 48 годин у відповідь на ліквідацію ізраїльськими ВПС семи іранських офіцерів на чолі з командувачем «Аль-Кудс» Корпусу вартових ісламської революції (КВІР) генералом Мохаммедом Резою Захеді в іранській дипмісії в Дамаску.
Анонсовані дві доби поступово перетворилися на майже два тижні, оскільки теократичний режим Ірану мав ухвалити складне для себе рішення – обрати між ризиком вступити у відкриту війну з Ізраїлем або врятувати власну репутацію після низки ефективних операцій з ліквідації офіцерів КВІР (епізод в Дамаску був одним з кількох аналогічних, що спостерігалися з 7 жовтня минулого року).
Зрештою масований удар все ж відбувся в ніч на 14 квітня, коли Іран, а також його проксі-сили в Лівані, Сирії, Іраку запустили через повітряний простір Йорданії та Іраку колосальну кількість смертоносних снарядів — близько 170 БПЛА, 120 балістичних і 36 крилатих ракет.
Ізраїльські системи ППО впоралися майже зі всіма цілями. Плюс варто завважити, що в цьому Єрусалиму також допомагали як союзники – Франція, Велика Британія та США, так і, що важливо, — Йорданія та Саудівська Аравія. Готовим збивати іранські дрони та ракети був навіть Єгипет.
Участь же Ер-Ріяду, зокрема, свідчить про неминучість подальшого зближення Саудівської Аравії з Ізраїлем, попри певне незадоволення королівства політикою Вашингтону, побудову більш теплих відносин з Китаєм і спроби налагодити діалог з Тегераном. Власне, це прогнозувалося раніше в якості одного з наслідків гіпотетичної на той момент атаки Ірану на Ізраїль – чергову зміну балансу сил на Близькому Сході не на користь режиму аятол.
Спланований піар
Інший наслідок – це відкрите, а не руками ХАМАСу, хуситів чи «Хезболли», збройне протистояння Ірану з Ізраїлем, що ще перебуває на порядку денному через високу ймовірність вже відповіді Єрусалиму на ракетну атаку 14 квітня.
Хоча завважимо, що Іран намагався зробити все, аби цієї відповіді не сталося. Це впадає в око, коли іранська армія в стилі Конашенкова одразу після удару відрапортувала про успішне виконання поставлених задач і поспішила проголосити закінчення операції разом із висловленням сподівання на те, що Ізраїль не піде на подальшу ескалацію.
Така позиція Тегерану цілком зрозуміла. Режим аятол зміг створити потрібну йому картинку всередині країни і підправити власне становище, а на додачу – продемонструвати нібито міць іранського ВПК.
Атака 14 квітня насамперед була чітко спланованою піар-акцією, адже, по-перше, іранці не могли не знати про рівень ефективності ізраїльської ППО/ПРО, як і про готовність союзників збивати ракети і БПЛА, що прямують до території Ізраїлю. По-друге, Тегеран з 4 квітня підтримував постійний рівень актуальності власного «акту відплати» в інформаційному просторі, чим дав час Ізраїлю та союзникам на підготовку; а в день атаки навіть старанно попереджав про нову хвилю ракет і дронів.
Репутаційні дивіденди отримав і уряд Біньяміна Нетаніягу, що перебуває у тривалій політичній кризі, особливо після того, як проґавив напад 7 жовтня.
Єрусалим, своєю чергою, очікувано продемонстрував силу власного ВПК і водночас – слабкість іранського. Нетаніягу ж покращив політичні позиції і має потенціал для подальшого їх поліпшення, оскільки питання відповіді на іранську відповідь лишається відкритим. Най, за інформацією The New York Times, прем’єр Ізраїлю, начебто, відмовився від цього після розмови з президентом США Джо Байденом. Тим більше, що The Wall Street Journal при цьому зазначає, що удар по Ірану все ж може статися. Це насправді цілком імовірно, оскільки відповідь на іранську агресію відтерміновує для Нетаніягу вирішення проблеми з ув’язненням за корупційні справи і політичну кризу, тобто дає йому час для маневрів.
Меседж для трампістів
Іранська атака на Ізраїль, окрім того, є вельми перспективним стимулом для його союзників діяти активніше заради забезпечення глобальної безпеки. Не тільки через безпосереднє знищення іранських ракет і БПЛА, але й тому, що цей напад вчергове проілюстрував абсолютну неефемерність вже сформованого союзу диктатур – Росії, Ірану, Північної Кореї, Сирії, Білорусі і за незримої присутності Китаю в цих дестабілізаційних процесах.
В цьому контексті дуже показовим є заява російського постпреда в Раді Безпеки ООН Васілія Нєбєнзі, який знов забув про 7 жовтня — про причину ескалації на Близькому Сході, але натомість звинуватив у всіх смертних гріхах і США з французами і британцями, і безпосередньо Ізраїль.
Тому зараз дуже цікаво буде спостерігати за поведінкою, зокрема, Республіканської партії США, що перебуває під впливом ультраконсервативного крила, в контексті ухвалення військової допомоги для Ізраїлю і Україні.
Відповідні дискусії у Вашингтоні активізувалися після 14 квітня. Саме атака Ірану спонукала американських законодавців з обох партій повернутися до питання підтримки Ізраїлю та України.
Так, винести відповідний проект на голосування вже закликали і держсекретар в адміністрації Дональда Трампа Майк Помпео, і очільник Комітету із закордонних справ Палати представників Майк Маккол, і голова комітету Палати з розвідки Майк Тернер. Останній також очікує, що голосування може відбутися вже цього тижня.
Намір принаймні спробувати винести законопроект на голосування декларує і спікер Палати представників Майк Джонсон.
Втім, Джонсон, як і раніше, перебуває під тиском трампістів, які шантажують його усуненням з посади спікера. Особливо активна в цьому напрямку ультраконсерваторка Мерджорі Тейлор Грін, яка зараз часто ретвітить наприклад, Ренда Пола – сенатора-противника антиросійських санкцій, який свого часу доставляв до Москви лист від Трампа; та називає «антисемітизмом» аргументувати допомогою Ізраїлю необхідність «фінансування українських нацистів».
Вона й інші трампісти наполягають на розділенні допомоги обом країнам в окремих законопроектах. Пропозиція Тейлор Грін – це зондування ситуації і, вочевидь, чергова спроба продовжити блокування допомоги Україні.
Проте, навіть якщо ультраконсерваторам вдасться дотиснути інших республіканців і домогтися розділення допомоги, умовний зиск матиме місце лише у короткотривалій перспективі, адже зволікання із протидією іншому учаснику «осі зла 2.0» – Росії – навпаки спонукатиме цю вісь, і в тому числі Іран, до нахабніших і агресивніших кроків. І аж ніяк не завадить подальшій інтеграції російського та іранського ВПК.
Владислав Гірман / Ділова столиця
