Втеча окупантів із Харківщини та подальше визволення ЗСУ Лимана і тимчасово окупованої частини півночі Донеччини підняла хвилю обурення російських пропагандистів і так званих воєнкорів.
На царя гавкати – зась. Які уроки путін виніс для себе із харківського розгрому
Критика на адресу військового командування заповнила телеефіри і Телеграм-канали. Заяви декого із путінських «яструбів», перш за все намісника кремля в Чечні Рамзана Кадирова і засновника ПВК «Вагнер» Євгена Пригожина, навіть викликали припущення, що ці двоє користаються поразками російської армії задля посилення власної ваги серед політичних еліт. Зокрема, добиваються відсторонення Сергія Шойгу, на якого можна буде повісити відповідальність за провали у війні. Але міністр оборони країни-терористки лишився на посаді, а окупаційні війська отримали єдиного командувача, ним став генерал Сергій Суровікін.
Тобто, з одного боку, призначили персонального цапа відбувайла за всі наступні поразки росіян в Україні. А з іншого – до Суровікіна ставлення пропагандистів на той момент було доволі прихильним. Таким чином, по-перше, вдалося зняти напругу, яка виникла у соцмережах і пропагандистських медіа після втечі «другої армії світу» з Харківщини і з-під Лиману. По-друге, Кадирову, Пригожину, Соловйову та їм подібним вказали на їхнє місце – рішення, які стосуються війни, прийматимуть путін і вищі військові чини, яким він продовжує довіряти. І гавкати на царя та його найближче коло – табу. Куди менш агресивна реакція пропагандистів на втечу загарбників із правобережжя Дніпра і Херсону засвідчила: урок вони засвоїли – вискакувати за окреслені червоні лінії небезпечно.
Візьмемо для прикладу Соловйова. Хоча він і винуватить Суровікіна, але робить це за відомим московитським прислів’ям: б’є, значить любить. Мовляв, генерал узяв на себе помилки, які зробив не він, ризикує власною репутацією і це – «подвиг». З ним солідарна і Маргарита Симоньян: рішення складне, та потрібно було зберегти армію. Підтримали Суровікіна і Кадиров з Пригожиним. Кажуть: урятував життя солдатів, які перебували у фактичному оточенні. Натомість генерала Олександра Лапіна, котрий зробив у Лимані те саме, що Суровікін у Херсоні, вони жорстко шпетили. І навіть добилися його відсторонення.
На відміну від обласканих кремлем пропагандистів, окремі військові кореспонденти дозволяли собі більше критики. Діставалося від них не тільки Суровікіну, а й міністерству оборони. Зрада, ганьба, так і до Криму можна добігти… Проте слід розуміти, що на федеральних каналах погоду роблять не воєнкори, а соловйови, сімоньяни і скабєєви. І особливо нарваних у будь-який момент можуть прикрити. У цьому зв’язку показова історія сталася з дописом ідеолога рашизму Олександра Дугіна. У своєму дописі він прозоро натякнув, що путіна потрібно вбити. А потім допис прибрав. Імовірно, Дугіну у відповідь теж натякнули, що дозволятиме собі подібне не дозволено навіть божевільним.
Загалом лояльна реакція пропагандистського пулу на втечу російської армії з правого берега Дніпра, причому зі значними втратами у живій силі і техніці, наштовхує на думку, що у кремлі проаналізували шкоду для себе через надмірну галасливість при висвітленні воєнної ситуації і добряче закрутили гайки. Тут показовий приклад – Ігор Гіркін. Нагадаємо: він докритикувався до перевірки слідкомом рф його діяльності. Гіркін, який начебто воює в Україні, не помітив втечі з Херсону, натомість агітує вступати до свого «добровольчого загону». Якщо досі цей персонаж виконував роль рупора однієї із веж кремля, представники якої гойдали крісла під вищим військовим керівництвом, то нині, схоже, вони вирішили взяти паузу.
Чи посиплеться росія після втрати Херсону
Консолідація пропагандистів, нехай і тимчасова, не дуже гарна новина, адже їхній галас після попередніх поразок був холодним душем принаймні для частини російського зомбонаселення. Хоча у вибудуваній у росії політичній системі з потужним каральним апаратом навряд чи хтось ризикне звинувачувати у поразках путіна (Дугін спробував, але сам злякався власного нахабства). Тут одночасно спрацьовують і страх за свою шкуру, і боязнь втратити чималі заробітки на брехні. Десь оступишся, не те ляпнеш і тебе викинуть на смітник, як Антона Красовського. З іншого боку – бачимо, що оптимізм стосовно певних рухів у російських елітах, спричинених поразками окупантів в Україні, поки виявився завчасним. Ні перші сотні загиблих «чмобіків», ні відступ із Херсону під натиском ЗСУ не призвели до протестів. Згадуються прогнози, що росія посиплеться, повстануть етнічно неросійські регіони, коли почнуть привозити трупи мобілізованих, чи що обурені націоналісти вимагатимуть перемог або перезавантаження влади. Де ж оптимісти помилилися?
У росії не існує організацій і рухів, які б насмілилися заявити, що їм не подобаються ті чи інші дії влади. За поребриком немає громадянського суспільства в тому сенсі, в якому воно існує на Заході та у нас. Тому самостійно на чисельні акції росіяни не вийдуть. Ні за «війну до переможного кінця», ні тим більше за припинення війни. Хіба влада організує показушний захід, та ще й із концертом і безплатним годуванням, як це було у березні в «Лужниках». То ж ні втеча їхньої армії з Херсону, ні в найближчому майбутньому з Мелітополя і Бердянська нічого для російського суспільства не змінить. І тут справа не у високому рівні підтримки влади, а у тотальній байдужості населення. Воно добре розуміє, що йому брешуть. Але для його переважної більшості програш росії у початій нею війні куди менша трагедія, аніж вихід із зони байдужості. Коли доведеться самим щось вирішувати.
Виходить, на зміни в цій країні годі сподіватися? На глобальні поки ні, а от на зміну наративів – не виключено. З населенням із вкрай низьким рівнем емпатії і соціальної солідарності правлячий режим може існувати довго. Час від часу змінюючи маски. Тому нині чуємо розмови про переговори. Вони не щирі, у порядок денний вносяться фейкові речі про нову Хасав’юртську угоду, про буцімто обмін визнання Києвом російськості Криму і окупованої частини Донбасу на вихід окупантів із Херсонщини і Запорізької області, про примушування Заходом України до переговорів тощо. Але такі розмови – ознака початку мімікрії путінського режиму. А разом із ним перебудови пропагандистської машини. Виглядає так, що росіян почали готувати до поразки. Але вона не повинна сприйматися ними як якась катастрофа, щоб не підірвати довіру до режиму, а як «жест доброї волі», «гуманістична місія», «порятунок українців, втягнутих Заходом у війну з братнім народом».
Юрій Васильченко / Depo.ua
