Уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, Олег Котенко оприлюднив приголомшливу статистику: понад 7 тисяч українських бійців вважаються зниклими безвісти. Йдеться про військових ЗСУ, Національної гвардії України, прикордонслужби, СБУ та інших збройних формувань держави
У даному контексті, вочевидь, важливо, чи має держава вже сформовану стратегію і чіткий план щодо того, як знайти зниклих українських військовиків і як повернути їх на Батьківщину. Адже і сам уповноважений припускає, що серед цих 7 тисяч українських військовиків є немало живих – дехто, вочевидь, перебуває у російському полоні, зокрема, і на території Росії. І необхідно прикласти максимум зусиль – і державі, й громадському сектору, й міжнародному співтовариству, щоб зниклих безвісти українських солдатів розшукати і повернути.
Водночас, хоч як це парадоксально, у факті оприлюднення цієї сумної статистики проглядається й позитивний аспект: держава нарешті офіційно – вустами профільного речника – поділилася з суспільством «забороненою» інформацією, яка теоретично може мільйони українців деморалізувати. Та чи означає ймовірний негативний вплив на душевний стан громадян те, що чиновники мають право ховати за сімома замками від українського загалу «некомпліментарну», нехай і деморалізуючу воєнну інформацію (звісно, ту, яка згідно з профільним законодавством, не підпадає під визначення державної таємниці)?
Як це, зокрема, зробила влада, знаючи напередодні 24 лютого ц. р. про ймовірний напад на нашу країну російської армії (за словами секретаря РНБО Олексія Данілова) і не повідомивши про це український загал, мовляв, аби не сіяти паніку? Можливо, б тоді мільйони українців мали достатньо часу виїхати в більш безпечні регіони держави, а на київському залізничному вокзалі не зчинилася б хаотична й небезпечна тиснява та «армагеддон» цивільних авто на Житомирській трасі?
І, ймовірно, якби держава оприлюднювала реальні офіційні цифри наших військових втрат у цій війні, то українці не відчували б тяжкий когнітивний дисонанс разом із підозрами у тому, що їх свідомо вводять в оману, з болем дивлячись у соціальних мережах на щоденний мартиролог і перманентний «ряд» конкретних, не відчужених сухою статистикою смертей конкретних українських воїнів практично з усіх теренів нашої держави.
Натомість, так чи інакше суспільство виявляється дезорієнтованим і деморалізованим, коли в інформаційному просторі озвучуються різними офіційними речниками контроверсійні цифри щодо наших загиблих і поранених військових-фронтовиків, як-то: до однієї тисячі щодня загиблих і поранених (нардеп Давид Арахамія, 16 червня ц. р.), 10 тисяч вбитих (радник керівника Офісу президента України Олексій Арестович, 10 червня ц. р.), близько 600 загиблих і поранених (міністр оборони України Олексій Резніков, 6 червня ц. р.). Яким цифрам українці мають вірити – за відсутності узгодженої інформаційної політики в умовах війни?
Чи не більш корисним, а то й життєво необхідним для українського суспільства є знання нехай і страшної правди, переважних масивів нехай і гіркого фактажу про нашу визвольну війну паралельно з достовірною й втішною для нас інформацією про численні втрати ворога?
Наша сила, звісно, в правді – цим ми і відрізняємося від росіян, котрі живуть в ілюзорному орвелловському антисвіті, рабськи і комфортно для них уярмлені путлеровською пропагандою. І саме в правді полягає запорука української Перемоги над нелюдськи-жорстоким агресором, а надто – в зрілій та усвідомленій довірі українських громадян до влади, яка не цензурує по-російськи не лише таємну, а й вільну інформацію і не приховує від них «незручну й деморалізуючу» статистику.
Андрій Коваленко / Еспресо
