Після того, як пройшли перші хвилі емоційної реакції на те, що сталося вчора в Овальному кабінеті, можна спробувати зробити висновки в менш експресивній манері, яка домінувала в коментарях по свіжих слідах навіть у зазвичай дуже стриманих людей.
Зрозуміло, що, сподіваючись звернути Дональда Трампа у свою віру, ми марно намагалися себе обдурити, попри факти, які були у всіх перед очима. У 2019 році, перед тим як зателефонувати Зеленському та попросити підкинути компромат на сина Байдена, Трамп давав розпорядження призупинити військову допомогу Україні, а потім вигріб за це імпічмент.
З подачі Трампа спікер нижньої палати Конгресу республіканець Майк Джонсон з листопада 2023 року до квітня 2024 року блокував проходження законопроєкту про багатомільярдну допомогу Україні. Ілон Маск, Джей Ді Венс, Дональд Трамп-молодший неодноразово і однозначно висловлювалися в найнегативнішому ключі про Україну та Зеленського. Сам Трамп за місяць перебування у Білому домі нагородив про Україну гору нісенітниці та бруду. Це було саме те, чим здавалося: гостре неприйняття Зеленського, нашої країни та її непоступливої боротьби з Росією.
Так, попри неприховану ворожість з боку американського керівництва, слід було до кінця використати шанс вплинути на нього, вибудувати спільну позицію сильної Америки, створити картинку, в якій Дональд Трамп виглядає могутнім і справедливим приборкувачем Путіна та рятівником України. Трампу ж фізично нестерпно розділяти увагу публіки з Володимиром Зеленським, який у мейнстримі західної суспільної свідомості зайняв місце легендарного героя, який кинув виклик силі, що у багато разів перевершує, і не поступився.
Можна тільки припускати, які почуття охопили пихатого переможця найважливіших для нього третіх президентських виборів, який ледь не загинув від кулі вбивці, коли на початку грудня на відкритті паризького Нотр-Дама він став свідком овацій на адресу Зеленського, не отримавши й частки цієї уваги. Потрібно було лише дочекатися моменту, щоб поставити злодія публічного захоплення на місце, позбавити його геройського ореолу, показово принизити, а самому коштом акту шмагання непоротого ще більше піднятися в очах справжніх шанувальників.
Усі міркування ніби президент України міг досягти іншого результату, поводься він якось інакше, недієздатні. Довше проходження сигналу шляхом використання перекладача трохи змінило б текст, який вимовляли учасники цієї вистави, але не фабулу. Показово і те, як афористично, буквально для історії Зеленський відповів на закиди в тому, що він не має виграшних карт проти Росії: «Я тут не в карти граю», — і те, що тут була зрозуміла для англомовного вуха гра сенсів. «Trump» англійською «козир». Українцю зневажливо спробували пояснити, що без цього козиря він ніхто і звати його аж ніяк. Проблема ж «козирних» уперлася в непоступливість Зеленського, яка й зробила йому ім’я, і поведінка у влаштованій йому засідці славу героя лише зміцнила. Але тепер уже не протистояння Путіну, а іншому відвертому злу.
Так, історичною цю зустріч у Вашингтоні робить не публічний скандал, яких в Овальному кабінеті не бачили, а відкритий перехід Америки в особі нинішнього керівництва на бік Росії, зла зухвалого, демонстративного та впевненого у своїй безкарності. Протягом усієї новітньої історії завданням Сполучених Штатів було стримування агресивних потуг, що виходять із тих меж, протистояння росіянам майже прописано у функціоналі американського керівництва. І ось всьому світові демонструється відхід від, здавалося, непорушних принципів та цілей. Кремль відтепер більш зрозумілий і прийнятний, ніж носії та захисники якихось безглуздих ліберальних та демократичних цінностей.
Так, неонацистка Аліс Вайдель, яка теж нерівно дихає стосовно Путіна, ближче до нинішнього Білого дому, ніж будь-який європейський лідер. Ну, окрім Віктора Орбана. І зигування, що почастішало, на заходах за участю американських керівників вже зовсім не виглядає помилковим сприйняттям, ми бачимо саме те, що бачимо: Америка оскотинюється і зухвало коричневіє.
Головна і єдина цінність, на захист якої горою встають її нинішні керівники, це сам Дональд Трамп, ще не фюрер, але вже король, як він не соромиться зображати себе. Цілком у резонанс із базовою основою Росії, озвученою однією з путінських шісток: «Є Путін – є Росія», якийсь Марко Рубіо, який ще вчора був безкомпромісним борцем з авторитарними негідниками, може заявити: «Америка – це Трамп», і це вже нікого не здивує.
З України це виглядає особливо дико. Ми часом не усвідомлюємо, наскільки у нас, учорашніх «совків», свобода прошита у повсякденних практиках. Янукович намагався встановити ритуал цілування персня, не прижилося, довелося тікати до Росії. Америка, символ свободи для мільйонів людей, демонструє зовсім непристойний рівень улесливості до могутніх людей: убілених сивинами сенаторів, технократів, чиї капітали перевищують ВВП десятків країн. Аби здобути розташування боса. І якщо босу до душі Путін, бути тому.
Трамп не втомлюється повторювати, що хоче встановити, нарешті, мир, йому заважає лише Зеленський. Генерал Олександр Хейг, держсекретар у президентство Рональда Рейгана, відомий фразою: «Є речі важливіші за мир». Це про честь, гідність, свободу. Нинішня Америка в особі приживалок з Мар-а-Лаго – про Трампа, навіть ціною безчестя. Не дивно, що Україна з її непокірною волелюбністю їм поперек горла. Як і Путіну.
Напевно, F-35 не бомбитимуть Київ. Але демонстративна відмова від допомоги Україні – яка за рахунком? – можна цілком очікувати. Він буде рівносильний приходу російським військам серйозного підкріплення, цього разу не від Кім Чен Ина, а від Дональда Трампа. Цікаво, чи вимагатиме американський президент від російського висловлювання глибокої подяки за допомогу, як він вимагав від українського?
Леонід Швець / Телеграф
