Українському безвізу присвячується. Нагадую, як ще не так давно – все було по іншому.
У серпні саме цього року рівно 30 років, як я вперше потрапив закордон. Звичайно, у свої дитячі та юнацькі роки мріяв про поїздки за межі СРСР – в ближчі соціалістичні країни, трохи боявся навіть думати про країни за «залізною завісою», але які цікаві для мене вони були, бо про них багато знав – Італія, Греція, Англія, Франція, Іспанія. Але першим моїм закордоном стала у серпні 1987 року, звичайно, найбільш прорадянська країна – Болгарія.
Стало для мене це досить несподівано. Працював собі в цеху на великому хімічному підприємстві ІТР-івцем нижчої ланки і ні про що таке й не думав. Аж раптом в липні викликають мене у профком і кажуть, що за великі досягнення у виробничій діяльності і т. д., мене нагороджують сімейною путівкою на тритижневу поїздку по Болгарії. Чудасія, та й годі. Зовсім не чекав. Звичайно, до цього нагороджували мене різними відзнаками та грамотами, мій портрет висів на Дошці Пошани та на демонстраціях в місті його стали носити, але ж я вже років 5 відмовлявся вступати в партію!
І сказали готувати документи. Система все одно працювала. Не зважаючи на те, що мене так відзначали адміністрація, партком і профком підприємства – все треба було пройти спочатку. Мені і дружині треба було пройти письмові погодження в парторганізації і профкомі низового виробничого підрозділу, в парткомі і профкомі підприємства та отримати офіційні «добро» на клопотаннях, характеристиках, пройти комісії та отримати довідки про придатність в поліклініці підприємства, міських неврологічних та наркологічних диспансерах (!?) і помучитись в ОВІРІ, де готували паспорти. Пройшли, перебороли. Папка з довідками та дозволами готова. В зрілому віці вперше по відношенню до себе почув такі незвичні слова – «закордонний паспорт» і «віза».
Настав день від’їзду. Ми приїхали на залізничний вокзал, до потягу – півгодини. І тут я з жахом виявляю, що та папка з довідками залишилась вдома. Що робити – брати таксі, може ще встигну. Але підходжу до представника «Інтуристу» (я вже знав, що він з КГБ), кажу про проблему і як буду вирішувати. Він подивився на нас і каже: «Я віжу, што ви здоровиє люді. Нє нада. Абайдьотца». Полегшало, але потім зло взяло – виявляється, що ті дозволи та довідки, що ми протягом тижня з нервами збирали, нікому не потрібні були.
Поїхали потягом через Львів – Румунію – Болгарію, прямо в столицю Софію, що на заході країни. У нашої туристичної групи (25 чол.) був керівник, «смотрящий» – 50-річний інструктор райкому партії, який роздав нам інструкції, як себе поводити закордоном, як ходити скрізь групами не менше 3-х чол., та наглядав за нами і т.п.
Перші враження від поїздки. Дуже цікаво вперше побувати закордоном, в іншій країні. Автоматично, на підсвідомості якось проводиш паралелі зі своєю країною. Зразу ж неприємно вразила Румунія Чаушеску – все з вигляду дуже бідне і нещасне – міста, села, будинки, люди, поля, навіть корови й собаки і ті – худі та облізлі. Їхали через нафтовий район Румунії – Плоєшті. Те саме – обдерті страшні підприємства та цехи, скрізь багато пропусків пари, щось скрізь протікає. Близько 40 хв стояли на вокзалі в столиці – Бухаресті. Теж враження гнітюче – великий вокзал, але дуже брудний, нас на пероні атакували циганські дітлахи, які просили їсти.
Переїхали через Дунай – місто Русе в Болгарії – все радикально змінилось. І далі – акуратні міста і села, будиночки, городи, безмежні поля тютюну та рожевих троянд, яких ми досі не бачили. І дороги – значно кращі, ніж в Україні. Заїхали в Софію – звідси розпочалась наша екскурсія по Болгарії. Досить гарне місто. В Софії ми вперше побачили вулиці, названі на честь болгарських та російських царів. Всі болгари, як нам не було дивно, розмовляли виключно своєю мовою – болгарською (яка тільки має ряд слів, схожих на російські), майже нам не зрозумілою. Поміняли нам гроші – радянські рублі на болгарські леви за курсом 1 до 1-го, по 500 рублів на людину. На болгарських грошах були зображені болгарські партійні та революційні діячі ХІХ-ХХ століть.
В столиці нас кілька днів поводили по обов’язкових місцях і завезли на 4 дні на гірський курорт Боровець, що в передмісті Софії. Ніби непогано, але ми зовсім не побачили столиці. Вже через день ми «втекли» курортним автобусом у Софію на цілий день. Подивились, що змогли, трохи щось купили і в центрі міста натрапили на мавзолей з саркофагом Георгія Димитрова – болгарського «Леніна». Ажіотажу там ніякого не було, тому вирішили його відвідати. Найбільше вразила почесна варта мавзолею. Ніякої урочистої зміни караулу, ніякого пієтету. Гарні хлопці в історичних строях з султанами на шапках просто стоять позаду мавзолею, смалять сигарети, чекають своєї черги, а потім просто замінюють колег на постах. На базі наш партійний наглядач був сердитий за наш «самохід» і розпікав нас як неповнолітніх. Не повірив, що ми відвідували мавзолей. А коли я детально розповів йому про болгарську зміну караулу, задумався і сказав: «А, ну вас в баню!». Цим все і закінчилось.
Повозили потім нашу групу по всій Болгарії – Стара Загора, Велико-Тирново, Габрово, Рильський монастир, Пловдив, Шипка, Золоті Піски – на морі та Варна. Звідти знову потягом ми повернулись додому. Навантажені як ішаки – на чотири руки шість предметів – валізи і рюкзаки. З 1 тисячі рублів привезли додому кілька болгарських монет (стотинки). Везли, що могли. І подарунки, і багато чого. В Україні тоді був тотальний дефіцит – всього. Болгарія нам тоді дуже сподобалась, а Румунія Чаушеску – ні.
Радий, що сьогодні все інакше, що нема ніяких «завіс».
Радий, що Україна не тільки незалежна держава, але й десятки країн Європи офіційно і на ментальному рівні визнали її громадян європейцями, прийнятними та цивілізованими громадянами, яких не варто обмежувати в поїздках на свою територію.
Радий, що сьогоднішній безвіз це, без сумніву, дуже важливий і дуже символічний крок до НАТО та ЄС. Надалі – справа за українською владою та українським народом.
30 років тому мені таке і наснитись не могло.
Наша Рада
