Мусимо визнати: якщо під час великої війни виникла лінія розколу між цивільними і військовими — це жахливо і дуже небезпечно. Це найбільш небезпечна лінія розколу у суспільстві під час воєнного вторгнення ворога, яку тільки можна вигадати. І якщо вона все ж таки виникла, то варто розібратися, чому це сталося. І чи можна було цього уникнути.
Проблема не в «що», а в «хто»
Обидві непримиренні точки зору використовують, і доволі успішно, юридичні аргументи. Як послухати одну сторону, то ТЦК мають повне право діяти жорстко, аби забезпечити виконання плану мобілізації. Водночас протилежна сторона доводить, що ТЦК регулярно і систематично перевищують свої законні повноваження.
Однак суть проблеми не в законності чи незаконності жорстких дій для забезпечення мобілізації, а в тому, хто ці дії вчиняє. Коротше, проблема не в «що», а в «хто». ТЦК є органами військового управління в складі ЗСУ. В положенні про ТЦК записано, що «безпосереднє керівництво територіальними центрами комплектування та соціальної підтримки і контроль за їх діяльністю здійснюють відповідні оперативні командування, а загальне — Командування Сухопутних військ Збройних Сил». Отже, уся діяльність ТЦК є діяльністю ЗСУ.
Першими цю проблему усвідомили військові, які почали клеїти на свої автівки наклейки і нашивати на свою форму нашивки «Я не ТЦК». Останньою цю проблему усвідомила влада. 6 серпня уповноважена президента України з питань захисту прав військовослужбовців Ольга Решетилова заявила в етері «Громадського радіо», що «дуже важливо забрати співробітників ТЦК з вулиць». Вона переконана, що оповіщенням і доставленням військовозобов’язаних до ТЦК має займатися поліція.
В цьому ж напрямку рухається думка військових. Для прикладу наведемо позицію морського піхотинця Івана Костенка, якого Володимир Зеленський 27 квітня 2022 року нагородив орденом «За мужність» III ступеня. У березні 2025 року Іван Костенко акцентував на тому, що наклейки «Я не ТЦК» — це погано: «До речі, давно хотів спитати. Військові, які клеять на машини «не ТЦК», носять патчі «не бійся я не ТЦК», — як воно живеться таким обсосом? Ну реально, це ж наскільки треба втратити самоповагу, щоб загравати з цивілами, які на вас срали…» Однак на початку серпня у Вінниці і на Миколаївщині сталися колективні напади на ТЦК. І зараз Іван Костенко акцентує на тому, що від мобілізації цивілів усунулася поліція. «Отже, що спільного в подіях в Вінниці та Миколаєві: в обох випадках були присутні представники поліції, і в обох випадках вони НЕ виконали роботу, для якої їх власне тримають. Так навіщо тоді ці мусора потрібні?»
Також від військових вже звучать пропозиції вивести ТЦК із складу ЗСУ. «ТЦК треба відділити від ЗСУ і забрати з підпорядкування головкома», — заявив в етері «Київ 24» командир підрозділу розвідки Сухопутних військ ЗСУ Денис Ярославський. Він вважає, що ТЦК потрібно підпорядкувати главам військових адміністрацій.
Зламані запобіжники
Кожна держава, якщо хоче вижити, прагне героїзувати свою армію. Обов’язкова умова для цього — уникнути недовіри між армією і народом. Рецепт тут простий і дієвий: не застосовувати збройні сили проти цивільних.
Звісно, держава інколи мусить застосовувати силу проти громадян. Але для цього є спеціальні структури, які поетично називаються «правоохоронними», а реально є органами державного примусу. Саме ці органи, у нас це Нацполіція, мають займатися державним примусом громадян і у разі крайньої необхідності, коли ситуація виходить з-під контролю, застосовувати зброю проти порушників закону. Але армія має воювати із зовнішнім ворогом, а не з внутрішнім.
В Конституції України записано, що «Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян». Ця норма безпосередньо стосується ТЦК як органів військового управління. Закон «Про Збройні Сили України» проголошує, що «органи військового управління забезпечують неухильне додержання вимог Конституції України стосовно того, що Збройні Сили України не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян». Ці норми з’явилися саме для того, щоб уникнути ситуацій, коли військові вдаються до силових дій проти цивільних.
Чи можна було запобігти нинішній ситуації? Так, легко. Для цього потрібно, щоб функції ТЦК в процесі мобілізації обмежувалися тими етапами, які здійснюються в приміщенні ТЦК, як от виписування повістки, оновлення даних, направлення на проходження військово-лікарської комісії (ВЛК) і вручення мобілізаційного припису. А всі функції «на вулиці», тобто поза приміщенням ТЦК, мають виконувати Нацполіція чи інші органи державного примусу. Головне, що це мають бути органи поза складом ЗСУ.
В перші роки великої війни ці запобіжники діяли. І не було жодної лінії розколу між цивільними і військовими. Суспільство однозначно сприймало військових як героїв, а хіба може бути інакше? Зламавши запобіжники, влада змусила армію самій зайнятися мобілізацією громадян до своїх лав. Як наслідок, поряд з образом військових-героїв у суспільній свідомості почав проступати геть інший образ: мисливця на цивільних.
Звісно, Росія пораділа такому подарунку і намагається максимально ним скористатися. Напевно, це легко було прорахувати. Тим не менше, влада зламала запобіжники і примусила ТЦК вийти на вуличне полювання. Чому це було зроблено?
Справа не в законі, а в політиці
Точкою зламу прийнято вважати закон про посилення мобілізації, який набув чинності 18 травня минулого року. Однак тут варто зробити два уточнення. По-перше, закон не з неба звалився. Законопроект був розроблений Кабміном на основі, як всі розуміють, побажань Банкової. Не можна собі уявити, щоб уряд розробив, а парламент прийняв мобілізаційний закон, який би хоч в одній нормі суперечив вказівкам верховного головнокомандувача. Якби суперечив, то Зеленський наклав би вето і примусив виправити злочинний недолік. Отже, закон — це лише наслідок, точніше, втілення політичного рішення.
По-друге, в законі не записано, що ТЦК можуть чинити все, що захочуть, і їм не буде ніяких покарань, аби лише виконувався мобілізаційний план. Тим не менш, ТЦК діють так, наче мають такі гарантії. І це теж є результатом реалізації політичного рішення.
В соцмережах можна знайти різні версії, навіщо це рішення знадобилося. Дві крайні версії — зрада і недоумство. Їх слід відкинути. Не можна повірити, що хтось спеціально підіграв ворогу, щоб Росії було легше створювати ІПСО для протиставлення цивільного населення України і ЗСУ. Але так само не можна повірити, що це банальна помилка. Якби це була помилка, то влада виправила б її одразу, щойно військові почали позначати себе і свої автівки «Я не ТЦК». Однак законопроекту від Зеленського, уряду чи парламентської більшості про виправлення помилки досі немає. Отже, це не помилка, а політичний розрахунок.
Мотиви цього розрахунку можуть бути різними. Наприклад, неважко припустити, що керівники МВС і Нацполіції не хотіли брати на свої плечі зайвий тягар. Легко уявити, як вони могли переконувати Банкову, що якщо покласти відповідальність за мобілізацію на поліцію, то ставлення народу до неї погіршиться, а це буде небезпечно після війни, особливо під час виборчої кампанії. Ще легше уявити, що спрацював інший переконливий аргумент: поліція не захоче цього робити, і мобілізація провалиться.
Втім, у такому разі Зеленський міг би підпорядкувати систему ТЦК і ВЛК собі як верховному головнокомандувачу або Міністерству оборони, а на місцях — місцевим державним адміністраціям. Логіка тут залізна: політичне керівництво держави в особі президента забезпечує ЗСУ необхідною кількістю мобілізованих, а ЗСУ роблять свою справу — знищують ворога. Однак відомо, що Зеленський старанно уникав рішень, які прив’язували б його до мобілізації. Саме тому він торік не захотів сам вносити до парламенту законопроект про посилення мобілізації, а доручив це Кабміну.
Злі язики говорять про ще один мотив: ревнощі до високого рейтингу довіри ЗСУ. Але сумнівно, щоб на Банковій спеціально хотіли забруднити імідж армії. Скоріше владі було — і є — просто байдуже. Головне — результат, тобто виконання мобілізаційного плану, а решта — другорядне.
Наслідки дадуться взнаки після війни. Значна частина суспільства буде деморалізована, отримавши замість обіцяної перемоги фактичну капітуляцію, нехай і «м’яку». Усі лінії розколу, які стримував воєнний стан, вивільнять накопичену негативну енергію. Якщо хотіти щось виправити — краще робити це прямо зараз.
Юрій Вишневський / Ділова столиця
