Плани Путіна розкрив Володимир Зеленський у вечірньому відеозверненні 12 травня. За його даними, «задум ударів на Харківщині в тому, щоб розтягнути наші сили та підважити моральну, мотиваційну основу здатності українців захищатися».
Версія, звісно, цілком правильна, але й, що також очевидно, неповна. Є ще одна складова плану Путіна: захоплення нових територій.
Розвідка боєм
Ворог окупував низку прикордонних сіл Липецької громади Харківського району та Вовчанської громади Чугуївського району Харківської області. За даними DeepState, російські війська захопили 107 кв. км (зокрема 73 кв. км території Липецької громади та 34 кв. км Вовчанської громади). Під загрозою окупації опинилося місто Вовчанськ за 5 км від кордону, звідти евакуюється населення.
Фактично російські війська створили ще один фронт довжиною близько 30 км і просунулися на ньому в середньому на 3-4 км. Зрозуміло, що це збільшує навантаження на ЗСУ.
Ворог розраховує, що наше командування перекине на північ Харківщини резервні війська, замість того, щоб направити їх на Покровську ділянку фронту на Донеччині, де зараз тривають найзапекліші бої. Або, інший варіант, на оборону Вовчанська буде перекинуто підрозділи з-поміж тих, які зараз захищають Куп’янськ на сході Харківщини.
Тобто Путін користується вікном можливостей, доки наші війська ще не відчули ефекту від посилення мобілізації за новим законом. Він сподівається створити в нашому суспільстві (і в наших військах) поразницькі настрої, а також посилити «втому від України» (і зневіру в нашій перемозі) на Заході та зіпсувати нам Саміт миру у Швейцарії 15-16 червня.
Так, можна сказати, що Путін окупував 107 кв. км на півночі Харківщини для того, щоб розтягнути наші сили та послабити наш бойовий дух. Однак, це не вся правда. Путін окупував ці землі ще й заради них самих, бо вони йому сподобалися. Він бачить, скільки людських ресурсів, боєприпасів та техніки у нього йде на захоплення нових територій на Донеччині. І він міг припустити, що землі на півночі Харківщини виявляться легшою здобиччю.
Тобто, це не імітація наступу, а реальний наступ. І ставитися до нього потрібно з усією серйозністю.
Поки що це не повноцінний наступ, а лише розвідка боєм. Ворог шукає слабкі місця в нашій обороні, щоб кинути туди основні сили свого угруповання військ, сконцентрованого в Білгородській, Курській та Брянській областях РФ. За оцінкою військового оглядача групи «Інформаційний спротив» Костянтина Машовця, це угруповання налічує понад 52 тисячі військових, у тому числі на Харківському напрямку — 32 тисячі.
У більш широкому значенні ця розвідка боєм потрібна ворогові, щоб оцінити загальну готовність наших північно-східних рубежів до оборони. Якщо він зможе проломити наші фортифікації на півночі Харківщини, він може спробувати досягти успіху і на Сумщині.
Повторимо, зараз Путін бачить вікно можливостей для себе. І він може ним скористатися, щоб захопити якнайбільше прикордонних територій України.
Що він збирається з ними робити – це інше питання. Він може зробити їх предметом торгів на гіпотетичних майбутніх переговорах про перемир’я. Але це потім, а поки що він намагатиметься розширити захоплені ділянки. Чим більше буде їхня площа — тим вищою буде їхня ціна на торгах.
Окрему цінність має для Путіна місто Вовчанськ (він був райцентром до укрупнення районів у 2020 році). За оцінкою Костянтина Машовця, саме це місто є основною метою дій супротивника на Харківському операційному напрямі. Не Харків, а Вовчанськ.
Російське командування навряд чи всерйоз розраховує силами 50-тисячного угрупування взяти Харків. Але взяти Вовчанськ — це може здатися цілком здійсненним завданням. У разі успіху наступним кроком Кремля може бути оголошення Вовчанська адміністративним центром Харківської області та формальне включення її до складу РФ.
Небезпека для Банкової
Головне управління розвідки Міноборони України мало всю інформацію щодо підготовки російською армією наступу в Харківській області. Про це заявив представник ГУР МО Андрій Юсов в ефірі телемарафону. За його словами, дії ворога на цьому напрямі почалися за відомим графіком, про який були поінформовані всі необхідні інстанції та їх керівництво.
Тим не менш, у соцмережах є безліч свідчень про те, що наші північні рубежі виявилися погано захищеними. Про це говорять і волонтери, і військові.
Командир підрозділу розвідки Сухопутних військ ЗСУ Денис Ярославський розповів: «Першої лінії фортифікацій і мін просто не було. Ворог вільно увійшов у сіру зону, по всій лінії кордону, яка в принципі не повинна була бути сірою! За два роки на українському кордоні мали стояти бетонні укріплення в мінус три поверхи! А не було навіть мін. Ми приходимо до думки, що це або божевільна крадіжка, або навмисний саботаж! Тепер ми знову втрачаємо людей, території і робимо те, що вже робили у вересні 2022-го».
За його словами, підрозділи, які залишили позиції, повідомляють, «що їм впарювали на підпис акти прийому-передачі фортифікацій, які навіть на 30% були не готові як завершене будівництво».
Зеленський у відеозверненні констатував, що «є села, які фактично з «сірої зони» стали зоною ведення бойових дій». Тобто прикордонна смуга – це «сіра зона», яку Україна не контролює.
У березні представник Державної прикордонної служби Андрій Демченко пояснив у коментарі liga.net, що інженерно зміцнити кордон з РФ неможливо, оскільки будь-яку інженерну групу, що з’явилася на кордоні, одразу «знесуть ворожі обстріли». За його словами, інженерно-фортифікаційні споруди, вогневі позиції, спостережні пости, окопні лінії створюються «на різній відстані від кордону, залежно від ситуації, рельєфу та особливостей місцевості».
Журналіст Юрій Бутусов підтверджує, що ворог не дійшов до укріплень, які збудовані на Харківському напрямку. Однак він наголошує, що розташування цих укріплень викликає питання. «Оборонні рубежі чомусь не прив’язані до тактично вигідних висот, основні бої тривають там, де позиції не обладнані, і зариватись треба зараз. Тому і є нерозуміння у військах, що укріплень нема саме там, де вони потрібні, і чому знов треба самим зариватись у посадках».
Також він зазначає, що Вовчанськ «до оборони не підготовлений». Тобто у «сірій зоні» опинилося ціле місто, колишній райцентр.
На початку квітня командувача оперативно-тактичного угруповання військ бригадного генерала Андрія Грицькова замінили на бригадного генерала Юрія Галушкіна. Проте минуло трохи більше місяця – і 11 травня Галушкін був замінений на бригадного генерала Михайла Драпатого, який при цьому зберіг посаду заступника начальника Генштабу ЗСУ.
Харківський волонтер Роман Донік зазначає, що «до Галушкина є свої питання, тому і змінили Драпатим, але питання фортифікації це точно не його», а його попередника Грицькова та голови обласної військової адміністрації Олега Синєгубова.
«Укріплення будують (крім першої лінії під вогнем) не військові. А будує ОВА. Там, де вказують військові. Причому не ті військові, які будуть там воювати, а поважні пани з оперативно-тактичного угруповання військ. Тому якщо укріплення побудовані максимально тупо без врахування висот, рельєфу та доріг, це [питання] до тих військових, які приїхали у відрядження на «поруліть». Вони ж потім приймають ті укріплення у підрядчиків. І лише потім передають по актах бригадам, які заходять на ротацію та будуть там воювати. На цих етапах максимальна корупційна складова. Не завжди в грошах. Нагороди, які лобіює голова ОВА, квартири, звання почесних громадян і таке інше».
«Харків’ян (крім відданих Синєгубову людей з ОВА) до контролю не допускали, — продовжує волонтер. — Зараз всі ці люди моляться, щоб укріплення або те, що повинно було там бути, захопили росіяни. Бо тоді ні доказів, ні експертиз не буде. Навіть якщо їх [росіян] виб’ють через дві години, буде пояснення, що окупанти все зруйнували та вивезли».
За всієї поваги, тут із Доником не можна погодитися. Якщо ворог прорве оборонні рубежі на Харківщині – це буде погана новина для всіх, хто був причетний до їхнього будівництва, включаючи і Грицькова, і Синєгубова, і навіть Зеленського, який називав Харківщину прикладом для інших регіонів у будівництві фортифікацій. Місяць тому Синєгубов показав Зеленському, що фортифікації складаються з розгалуженої системи траншей, бліндажів та інших видів укриттів, також у регіоні облаштовують загороджувальні рубежі: бетонні піраміди, зуби дракона, протитанкові рови.
Якщо ці загороджувальні рубежі зупинять ворога, тоді влада зможе подати це як своє величезне досягнення. І воно затьмарить в очах народу втрату сотні (або більше) квадратних кілометрів території.
Якщо ж ні, тоді питання про погану підготовку Харківщини до відсічі новому російському наступу голосно звучатимуть принаймні в соцмережах. І ці питання стосуватимуться не лише фортифікацій.
Наприклад, незрозуміло, чому прикордонна смуга в «сірій зоні» не була замінована (або була розмінована). І чому ворожі колони піхоти спокійно перетинали кордон, немовби чітко знали, що мін там немає.
Також незрозуміло, чому ворог зміг спокійно сконцентрувати на Харківському напрямку 32-тисячне угруповання, і по ньому не було ударів ні ракет, ні дронів. За даними Костянтина Машовця, це угруповання налічує 250-270 танків, 500-600 бойових броньованих машин, близько 700 артилерійських систем, 65-70 реактивних систем залпового вогню.
Не зайве наголосити, що ситуація серйозніша, ніж може здатися. «Ситуація на півночі Харківщини має стати для всієї країни холодним душем. І в питанні фортифікацій, і в питанні мобілізації. Держава повинна перетворитись на тотальну машину спротиву, і всі сили повинні бути спрямовані на фронт. Інакше не буде ніякого «після перемоги», – вважає заступник командира Третьої штурмової бригади Максим Жорін.
Але влада поки що не наважується на заяви, які могли б стати для народу холодним душем, і воліє підтримувати теплу ванну – мабуть, сподіваючись, що проблема сама розвіється, наче травнева хмарка.
Юрій Вишневський / Ділова столиця
