Ніхто не зробив більше за владу для формування саме політичного образу Валерія Залужного. А от люди з оточення головнокомандувача ЗСУ, котрі, очевидно, мають займатися його іміджем, у 2023 році не напрацювали на «відмінно».
Політичні ревнощі. Як влада сама сприяє сходженню Залужного в політику
Говорячи в інтерв’ю The Economist про потребу в мобілізації зусиль українців, президент Володимир Зеленський зауважив: «Давайте будемо чесними, ми переключилися на внутрішню політику». За його словами, якщо фокусування на внутрішній політиці триватиме, тоді потрібно буде призначати вибори, змінювати закони та Конституцію. Цікава думка, але якби Банкова та «слуги» в парламенті не докладали зі свого боку зусиль для переключення уваги соціуму на внутрішню політику, опозиція з таким завданням просто не впоралася б.
Прикладів вистачає, зупинимося на найбільш показових. Перший: рішення про заборону Петру Порошенку і трьом депутаткам від «Євросолідарності» виїжджати за кордон, зокрема до США, зате з представників влади туди відправилася ціла делегація. Якби це спонукало конгресменів позитивно вирішити питання надання Україні необхідної фінансової допомоги, тоді дипломатію без опозиції можна було б вважати успішною. Але цього не сталося. На жаль, уроків з цієї історії влада не винесла. Головний урок: щоб не було внутрішньої колотнечі, необхідне єднання політичних еліт, політиків та військових, а не політика за принципом «є дві думки – моя і неправильна».
Наступні приклади також про цей урок, але пов’язані вони з фігурою Валерія Залужного. Не секрет, що той викликає у вищих коридорах влади політичні ревнощі. А вони як раз і збурюють негативні процеси у внутрішній політиці. Як от дивна історія про «майдан-3». Depo.ua ставив під сумнів можливість заколоту в Україні, а те, що суспільству так і не показали його організаторів та виконавців, тільки підтверджує припущення про штучність теми. Активне її розгортання стартувало після появи в The Economist колонки та інтерв’ю Валерія Залужного. Апогею тема досягла швидко, ще в листопаді: президент розповів про підлі наміри ворога сколихнути українське суспільство кільком західним ЗМІ, в інтерв’ю одному із них, британському таблоїду The Sun, застеріг Залужного та інших генералів від походу в політику. Паралельно з цим інформаційні атаки на Залужного робила «слуга» Мар’яна Безугла. Depo.ua аналізував версії, навіщо владна команда гойдала Залужного. Одна з версій – можливо, готувалася його відставка в грудні, проте суспільство дуже негативно сприйняло атаки на головнокомандувача ЗСУ.
Ще один приклад – не менш дивна історія із законом про мобілізацію. Depo.ua погоджувався з думкою, що мобілізація необхідна, як і жорсткі її методи. При цьому застерігав: влада робить велику помилку, даючи коментувати цю тему фігурам, які викликають у суспільстві стійке несприйняття. Скоро з’ясувалося, що винними у «драконівському» законі про мобілізацію вирішили зробити… військових. Мовляв, вони подали число у півмільйона рекрутів. Після чого у громадян закралася думка, що метою появи законопроекту була політична гра у «поганих» військових, які асоціюються із Залужним, котрий має високий рейтинг довіри, та «добру» справедливу політичну владу. Вона дослухалася до гласу народу і тепер обіцяє, що у початковому вигляді законопроект нардепи не розглядатимуть. Але от в чому штука: тепер незрозуміло ні в який спосіб здійснюватиметься анонсована велика мобілізація, ні коли вона розпочнеться саме за новими правилами. А, отже, виникають сумніви, що вдасться ефективно її провести. Це тема, навколо якої політичні ігрища шкідливі, проте вони є, і це означає, що влада власноруч посилює у суспільстві сумніви в певних своїх діях.
Творці месій та «апостоли». Кого Залужному краще позбутися у своєму оточенні
Перекладаючи на військових відповідальність за контрнаступ, який не досягнув у 2023 році намічених цілей, за вкрай потрібну, але непопулярну мобілізацію, влада двічі стріляє собі в ногу. Перший постріл – під великим питанням створення спільного з військовими політичного проекту. Про такий варіант ребредингу «слуг народу» точаться розмови у середовищі політтехнологів. Щоб подібний проект втілився, потрібна підтримка генералів рівня Залужного, Буданова, Наєва, Сирського, не одного когось, кого любить Банкова, а всього вищого військового командування. Інакше – розкол в армійських лавах.
Другий постріл: стає помітним формування образу Залужного-політика, і не без сприяння цьому процесу з боку недолугих спроб представників влади завалити рейтинг головкома ЗСУ. Генерал ніколи не заявляв про політичні, тим паче президентські амбіції. Але перебіг подій, саме життя виносить цю фігуру на гору української політики. Парадокс у тому, що чим сильніше влада цькуватиме військовика, тим ширшим ставатиме коло прихильників Залужного як політика. Хтось з експертів у цьому зв’язку слушно згадував історію з Віктором Ющенком, якого опоненти так демонізували за часів Леоніда Кучми, що зрештою Віктор Андрійович став народним улюбленцем і обрався президентом.
Ющенко і Залужний – різні за характером особистості, які діють в різні історичні періоди, проте між ними все ж є подібності. У першому українці бачили двигуна соціально-економічних змін, у другому бачать ефективного командувача армією, яка здатна перемогти лютого ворога. Власне, окутування політиків ореолом месіанства притаманне українським виборцям. Таке пережив і Зеленський під час вибрів 2019-го. Інша справа, щоб у месіанство не увірували самі політики, бо це загрожує культивуванням оточенням непомильності лідера.
Є й друга подібність. Навколо таких постатей формуються міфи, які часто мають мало спільного з реальністю, і формують їх ті, хто прагне опинитися в колі близьких друзів. Простіше кажучи, спочатку навколо формується свита, а потім вона починає грати короля. Навіть якщо він не бажає цим королем бути. Про близьке оточення Залужного широкому загалу відомо мало, і це зрозуміло – такі люди ризикують стати мішенями ворога. Але з певних публічних моментів можна зробити припущення, що формування образу Залужного-політика відбувається методом проб і помилок. Й успіхів та промахів десь 50 на 50.
Так, Валерій Федорович має високий рівень підтримки у суспільстві, проте це не заслуга порадників і технологів, а сумарні цифри довіри суспільства до ЗСУ та їхнього командування. А от заслугами і головкома, і людей, які йому радять, можна назвати дві речі: перша – чесна і відверта стаття в The Economist, насамперед вона для західної аудиторії і людей, які приймають рішення; друга – дорослий, виважений коментар щодо мобілізації. Залужний розбив всі сподівання колективної безуглої перекласти відповідавльність за важке політичне рішення на військових.
Промахи також є. Перший: історія із захистом дисертації. Погане в ній не те, де генерал захищався, адже до Одеської юридичної академії питань у МОН не виникало. Що ж до одіозності її батька-засновника Сергія Ківалова, то він – не під судом, не в тюрмі і не під санкціями. Погано, що тему докторської та анотацію до неї засекретили. Для захисту дисертаційної роботи здобувач має виконати низку попередніх умов – мати необхідну кількість статей у фахових журналах України та у наукометричних виданнях за кордоном, дослідження повинне пройти апробацію на науково-практичних конференціях, зрештою – текст перевіряється на антиплагіат. Виходить, все також утаємничили. Це викликає питання від тисяч інших здобувачів: «А хіба так можна було?».
Виникають питання й до реакції Залужного на спроби певних осіб погрітися у променях його популярності. Наприкінці грудня на честь головкома назвали зірку та обрали його гетьманом всього українського козацтва. В обох випадках йдеться про ініціативу не надто відомих організацій. Якщо він особисто про неї не знав і згоди не давав, тоді, як мінімум, мало б бути роз’яснення від прес-служби, що Залужний проти того, щоб з нього творили кумира. Аби у подальшому схожі ініціативи суспільство сприймало виключно як самодіяльність окремих активістів. А от якщо знав і згоду давав, тоді виникає запитання до авторів ідеї з його кола: який піар-вихлоп для Залужного від зірці на небі й гетьманства?
Ну, і ще одна чудасія – скандали з помічницями. Суспільство здогадувалося, що у головнокомандувача ЗСУ є радники і помічники, штатні та позаштатні, але такі люди у свідомості пересічних громадян асоціювалися з військовими. 26 грудня з’ясувалося, що це не так. Того дня про своє призначення помічником-консультантом Залужного повідомила Тетяна Єфремова (опустимо коментарі в соцмережах про неї, очевидно – недругів пані завела собі багато), а за два дні інша помічниця, волонтерка Алла Мартинюк дозволила собі скандальні висловлювання, на які Залужний відреагував звільненням усіх помічників на громадських засадах. Суспільство цей крок схвалило, проте осад залишився, бо виявилося, що таку важливу фігуру можна оточити помічниками і помічницями, сенс діяльності яких для громади незрозумілий.
Отже, з одного боку бачимо, як влада виштовхує Залужного в політику, з іншого – що навіть попри бажання або небажання самого генерала навколо нього формується свита. Поки картата – є якісні порадники, є шкідливі. Підтримують його і представники опозиції, які, не виключено, вбачають в Залужному шанс на власне повернення у владні кабінети. Простіше кажучи, поки проект «український Де Голль» на зародковій стадії, і що з нього виросте, сказати складно. Принаймні, поки триває війна – у Залужного вистачає справ і без політики.
Юрій Васильченко / Depo.ua
