Київ та Вашингтон зараз торгуються за формулювання саміту НАТО, який відбудеться у Вільнюсі 11-12 липня. Здавалося б, тут усе зрозуміло: Україна хоче отримати більше, а США с дати менше. Однак головне не в цьому. Сторони дуже по-різному бачать предмет спору
Шкура російського ведмедя
Позиція Києва базується на завищених очікуваннях. І ці надії транслюються через телемарафон у широкі маси. Народ уже чекає, що на Вільнюському саміті буде ухвалено якийсь суперважливий документ, який дасть старт процедурі прийому України до складу Альянсу без підготовчих етапів, таких як ПДЧ (План дій щодо членства). Про те, що ми обійдемося без ПДЧ, ще 4 квітня оголосив міністр закордонних справ Дмитро Кулеба за підсумками засідання в Брюсселі комісії Україна — НАТО.
Звісно, процедура прийому в жодному разі не буде швидкою. Вступ України до НАТО мають ратифікувати всі члени Альянсу (зараз їх 31). Але завдяки оптимізму телемарафону народ не сумує. Він чекає, що на той короткий час, який залишиться до набуття членства, ми отримаємо гарантії безпеки від найбільших західних країн. І що документ про це також буде підписано прямо на Вільнюському саміті.
Ну а якщо західні партнери не зважаться на ці кроки, яких чекає від них Київ, і натомість запропонують якусь декларацію солідарності, яка ні до чого не зобов’язує, тоді на такий саміт можна і не їхати. «Президент ще не підтверджував остаточно участь у Вільнюському саміті», — наголосила в ефірі телемарафону 24 квітня віце-прем’єр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Ольга Стефанішина.
Про цей шантаж з боку Києва ще 6 квітня розповіла газета New York Times. «Президент України Володимир Зеленський заявив, що він приїде на саміт НАТО в середині літа у Вільнюсі лише в тому разі, якщо йому буде надано конкретний шлях або активніші кроки до членства в НАТО. Київ подав заявку на вступ до альянсу у вересні, але офіційні особи НАТО вважають, що ця заявка є питанням більш мирного майбутнього, – повідомила газета. – Україна також хотіла б конкретних гарантій безпеки, які НАТО може запропонувати їй після встановлення миру. Які гарантії та довгострокове партнерство НАТО може мати з Україною за межами повноправного членства, є ще одним спірним питанням».
Суть очікувань Києва підтвердив керівник Офісу президента Андрій Єрмак під час відеоконференції із зовнішньополітичними радниками президентів Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Словаччини, Чехії та Румунії, яку він провів 27 квітня за дорученням Зеленського. По-перше, за словами Єрмака, Київ очікує «потужного політичного сигналу з боку НАТО щодо чіткого алгоритму наближення нашої країни до членства в Альянсі». По-друге, як наголосив Єрмак, «має бути ухвалене важливе рішення щодо надання Україні дієвих гарантій безпеки до моменту набуття нашою державою членства в Альянсі. Ці гарантії безпеки не можуть заміняти чи підміняти членство України в НАТО, а слугуватимуть гарантією безпеки України до повноцінного членства в Альянсі, яке є безальтернативним».
Примітно, що у повідомленні про цю відеоконференцію на президентському сайті жодним словом не згадується війна з Росією. Наче наш вступ до НАТО і наша майбутня перемога над ворогом — це дві абсолютно різні історії, які не мають одна до одної жодного стосунку.
Проте в реальному житті це одна й та сама історія, точніше, це два етапи однієї історії. Причому наша перемога – це перший етап, а вступ до НАТО – другий.
Саме тому, що це одна й та сама історія, цілком логічно обговорювати одразу обидва етапи і готуватися одночасно до них обох. І це, власне, вже відбувається практично. Наша армія отримує західну зброю для перемоги – і заразом стає ближчою до НАТО.
Але другий етап без першого неможливий. Тому спроби вже на Вільнюському саміті домогтися від Вашингтона твердих зобов’язань прийняти нас до Альянсу виглядають як пропозиція розділити шкуру невбитого ведмедя. Уточнимо: неубитого російського ведмедя.
Чи буде ведмідь убитий
З Вашингтона вся ця ситуація виглядає зовсім інакше, ніж із Києва. У Білому домі взагалі ще не впевнені, що російського ведмедя буде вбито. Більше того, там ще не вирішили, чи його слід вбивати.
Наведемо ще одну цитату з тієї ж статті у New York Times. «Країни НАТО розходяться в думках щодо того, які політичні запевнення вони можуть дати Україні на наступному саміті НАТО в середині липня. При цьому США, Німеччина та Франція опираються тиску з боку союзників із Центральної та Східної Європи щодо надання Україні «дорожньої карти» до членства, заявили західні офіційні особи після зустрічі міністрів закордонних справ НАТО цього тижня. На якомусь рівні, за їхніми словами, дискусія має умоглядний характер, враховуючи, що Україна перебуває в стані війни і велика частина її території окупована російськими окупантами. І багато залежатиме від того, наскільки успішно Україна проведе свій довгоочікуваний контрнаступ, який очікується наприкінці цієї весни або на початку літа», – констатує газета.
Справді, важко очікувати від західних партнерів якихось твердих обіцянок просто зараз, якщо до Вільнюського саміту залишилося понад два місяці. І саме в цей час очікується наш контрнаступ, який покаже, наскільки реалістичним є завдання відвоювати всі окуповані території.
Про це ж говорить аналітичний центр Atlantic Council, який вважається близьким до демократів і адміністрації Джо Байдена. 11 квітня він поділився своїм поглядом на майбутній Вільнюський саміт. «Існувала мовчазна розбіжність між метою Києва, яку поділяє більшість союзників, – витіснити російські війська з усієї української території, і зростаючим числом членів, які ставляться до цієї центральної мети з дедалі більшим сумнівом. Вільнюс надає лідерам можливість підбити підсумки і визначити чіткіше загальне бачення справжнього міцного світу», – йдеться у дослідженні.
Тобто головним буде, звісно, не питання щодо прийому України до НАТО, а питання про те, чи здатна Україна за допомогою західних партнерів вигнати російські війська з усієї своєї території. Якщо західні партнери вирішать, що це завдання є реалістичним, тоді вони, ймовірно, подвоять допомогу, щоб ми це зробили. Якщо ж вони дійдуть висновку, що вийти на кордони 1991 року нам буде майже неможливо, тоді вони матимуть свій план «Б» — заморожування конфлікту.
Отже, у будь-якому разі головна дискусія на саміті буде саме про це: чи зможемо ми вбити російського ведмедя і чи потрібно його вбити. І лише якщо учасники саміту скажуть тверде «так» на обидва ці питання – тільки тоді вони матимуть сенс предметно обговорювати перспективи нашого членства.
У дослідженні Atlantic Council ймовірність такого обговорення оцінюється іронічно: «Коли лідери НАТО зустрінуться у Вільнюсі, у повітрі витатиме делікатне питання щодо членства України». І далі констатується: «НАТО недоцільно брати на себе захист за статтею 5, допоки війна не закінчиться позитивно для Києва».
Це саме констатація того факту, що для НАТО прийняти до свого складу Україну під час бойових дій — це означає вступити у війну з Росією. Бо саме цього вимагатиме стаття 5 Північноатлантичного договору: «Сторони погоджуються, що збройний напад на одну або декілька з них у Європі чи Північній Америці вважається нападом на них усіх…»
Можна не сумніватися, що у Вашингтоні та інших західних столицях підготовлені та регулярно коригуються два плани: оптимістичний «А» та песимістичний «Б». Навіть якщо західні партнери на 99% впевнені у нашій перемозі, вони все одно мають план на випадок непередбачених обставин. Який із планів переважить і стане основним – це вирішуватиметься у Вільнюсі.
Зрозуміло, що у випадку плану «Б», тобто заморожування конфлікту (хоч за китайським мирним планом, хоч за якимось іншим), членство в НАТО нам не світить. Бо будь-яке припинення вогню, перемир’я, навіть введення миротворців на лінію зіткнення не гарантує від повернення війни у гарячу фазу. А підписати з Москвою повноцінну мирну угоду без повернення всіх окупованих територій Київ не погодиться.
Але й у оптимістичному випадку членство в НАТО нам не гарантоване. Успішний контрнаступ буде у Вільнюсі аргументом на користь плану «А», тобто посилення військової допомоги Україні. Наші шанси на перемогу зростуть, але це ще не буде достатнім аргументом, щоб розпочати процедуру прийому нас до складу Альянсу. Бо залишатиметься ймовірність того, що Росія переламає хід війни на свою користь. І навіть коли ми вийдемо на межі 1991 року, Росія зможе продовжувати обстріл нашої території. І це утримуватиме НАТО від прийому нас до свого складу.
Гарантій безпеки нам теж ніхто не дасть, якщо вони означатимуть вступ у війну на боці України. Ні американці, ні британці, ні французи не погодяться на такий ризик. А інші «гарантії», які будуть ремейком Будапештського меморандуму, нам не потрібні.
Така ситуація зберігатиметься рівно доти, доки в Кремлі сидить Путін або хтось йому подібний. Тому що Вашингтон не хоче війни з РФ за жодних розкладів.
Це може змінитися лише у двох випадках. Перший варіант – Росія розвалиться, і її уламки віддадуть США чи Китаю свою ядерну зброю. Другий варіант – президентом РФ стане умовний Гаррі Каспаров, і з конституції РФ буде викреслено Крим, Севастополь та інші українські території. Тільки в таких – поки що дуже малореалістичних – випадках для нас відкриється вікно можливостей вступити до НАТО.
Юрій Вишневський / Ділова столиця
