Президент Зеленський нарешті потішив патріотичну громадськість яскравою промовою на Мюнхенській безпековій конференції 19 лютого цього року. Практично усі коментатори сказали, що це було добре, або дуже добре.
Справді, виступ можна вважати успішним як символічну подію, як вдалу спробу участі в інформаційній війні, яка розгорнулася сьогодні навколо України в світовому масштабі. Над текстом добре попрацювали публіцисти і стилісти. Але, змушений констатувати, що зі стратегією і міжнародною політикою в цьому тексті далеко не все так добре.
Тішить, що ми викликали до себе співчуття і спробували викликати почуття відповідальності у наших західних партнерів. Але це ще не реальна переговорна позиція і не справжня суб’єктність.
Візьмемо до прикладу два ключових меседжі, які мають не риторичний, а практичний політичний зміст.
Перший – про Україну як «зручний буфер між Заходом і РФ». Цього ніколи не буде, сказав президент Зеленський. Додавши: цього ніхто не допустить.
Сказано сильно, сказано емоційно. Але який реальний політичний зміст стоїть за цією фразою? Хто ці сили, які не допустять перетворення України на буфер, хоча вона вже реально ним стала? І які підстави в українського президента стверджувати, що цього ніколи не буде, якщо це питання вирішується не в Києві, а в Москві, Берліні, Парижі і Вашингтоні.
Поставимо питання більш конкретно. Що може зробити Україна, щоб не допустити цього? Ще раз попроситися у НАТО? Уп’яте ініціювати консультації з підписантами Будапештського меморандуму? Ініціювати засідання Радбезу ООН за участю Німеччини і Туреччини? Оце й усі наші аргументи, озвучені в Мюнхені-2022. Сподіваюся, всі розуміють, що все це гарно звучить, але, на жаль, не дає бажаного результату.
Рішення приймаємо не ми, тому категоричність тут є проявом інфантилізму, а не рішучості.
Єдине, що може Україна зробити самостійно в нинішній ситуації, аби перестати бути буфером, це – перейти на бік Росії. Чи такий підтекст вкладався авторами і консультантами промови президента, сказати важко. Але двозначність у міжнародній політиці є поганим тоном. За красивою фразою вона показує відсутність позиції, відсутність наміру щось реально робити, а не лише гарно говорити.
Таких гравців на міжнародній арені ніхто не сприймає всерйоз.
Другий момент, на який варто звернути увагу радникам президента з міжнародної політики, це – питання про виконання Будапештського меморандуму. Тут знову бачимо емоційну і навіть провокативну позу, за якою не стоїть продумана стратегія і конкретний намір.
Ми будемо вважати, що всі пакетні рішення 1994 року будуть поставлені під сумнів, говорить Зеленський. Але що це означає? Що Україна виходить з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1968 року? Що ми починаємо реалізацію власної ядерної програми? Що ми повернемо вивезені в Росію ракетоносії та боєголовки?
А якщо не це, то що?
Спроба м’якого ядерного шантажу, можливо, додала тексту виступу певної «перчинки». Але серйозна держава спочатку думає, потім робить, а вже потім щось говорить. І говорить те, що потрібно для реалізації власної стратегії, а не щоб дати аргументи своїм ворогам.
Завтра Росія скаже, що Україна стає на шлях ядерного озброєння. І використає це як інструмент тиску на наших західних союзників, як засіб дискредитації нашої держави, чи, в найгіршому випадку, як привід для вторгнення. А чим цей привід гірший, ніж «хімічна зброя» в Іраку, скажуть в Кремлі.
Тому нашому політичному керівництву пора вже дозріти до розуміння того, що таке стратегія і як формується державна політика. Потрібне чітке розуміння, що ми робимо і навіщо. Що ми робимо сьогодні, а що ми будемо робити завтра. Тільки тоді, коли є ця стратегічна основа, і не декоративно-імітаційна, а справжня, працююча, яскраві імпровізації спічрайтерів будуть допомагати справі, а не ставити країну в незручне становище.
Максим Розумный / Эспрессо
