Коротка і безславна історія з перебуванням Вітольда Фокіна на посаді заступника голови мінської ТКГ добігла кінця. Після того, як від цього » голуба миру за будь-яку ціну», який «не помітив», що на Донбасі йде війна між Україною та Росією, відреклася більшість впливових «слуг», рівно як і керівник офісу президента Андрій Єрмак, на Банковій прийняли рішення усунути політика від переговорного процесу.
«Для президента є принциповим, щоб усі, на кого покладено виконання функцій від імені держави, завжди керувалися у своїй діяльності та висловлюваннях національними інтересами України й чинили справедливо», – йдеться у відповідній заяві.
Себто, у команді Зеленського скористалися нагодою підкреслити, що зуміли захистити країну від химерних збурень у свідомості древнього комуністичного функціонера, який за примхою долі виринув з політичного небуття. І рішення прибрати Фокіна з ТКГ, і, можливо, навіть відкрити проти нього кримінальну справу за держзраду, як то пропонує в парламенті «Євросолідарність», безперечно, є правильним.
Але вся ця історія викликає кілька логічних питань. Перше, і найбільш очевидне з яких – хто і за яких умов погодив кандидатуру цього політика з позаминулого покоління до складу мінської ТКГ?
Навіть при наймі сантехників та двірників у провінційних ЖЕКах із ними проводять співбесіду. Чому ж тоді вибираючи посадовця у критично важливу для України дипломатичну місію, ніхто не поцікавився не те що фаховим рівнем та ідеями пана Фокіна стосовно вирішення конфлікту, а навіть його засадничими політичними поглядами на проблему війни з Росією? Якої, на думку цього діяча, зараз немає. Куди дивився в процесі співбесіди з Фокіним (якщо така була, звичайно), і в процесі обговорення кандидатури Фокіна той самий Єрмак? У очі внучки Маші?
Адже в результаті такого епічного кадрового провалу міжнародний імідж України зазнав чергових втрат. Та що там міжнародний – навіть в Україні із кутків повилазили діячі на кшталт Ігоря Гужви, і пішли розповідати, що «влада усвідомила потребу компромісного миру на Донбасі», а Фокін – «криголам цієї ідеї». Було б добре, щоби за цей епізод геополітичної ганьби хтось врешті-решт таки відповів. І йдеться не тільки про постпенсійного динозавра з ЦК КПУ.
А інше цікаве питання стосується того моменту, що зазвичай персоналії тієї чи іншої дипломатичної команди вибирають, відштовхуючись від цілей, розроблених її керівниками та обраної стратегії.
От, наприклад, Сергія Гармаша та Дениса Казанського було введено до складу групи, щоб продемонструвати, що справжні мешканці Донбасу – це не підшефні росіянам бойовики, але й ті, хто був змушений втікати від російської окупації, і хто має питомо проукраїнську позицію.
Можна сперечатися щодо ефекту від включення цих двох осіб до складу ТКГ – але за всім цим проглядає певна логіка. І в цьому місці хочеться спитати – якою була логіка призначення Леоніда Кравчука та Вітольда Фокіна? Який сигнал хотіла надіслати Банкова Кремлю?
Зараз, дивлячись на історію перебування Фокіна в переговорній групі, складається враження, що цієї логіки просто не було. Її заміняло бажання Єрмака, якого переслідують невдачі в мінській ТКГ, банально сховатися за якимось «політичними авторитетами» чвертьстолітньої давності. Скинути тягар оприлюднення непопулярних рішень на когось, хто виглядатиме самостійним політичним актором, і банально сховатися в кущі. Що із того вийшло – зараз бачать усі.
Першим організаційним висновком із цієї історії стане, здається, поява офіційного спікера української делегації в ТКГ. Ним, судячи з чуток, стане Маркіян Лубківський. І це – приємна новина. Але складається враження, що одним прес-секретарем справу не вирішити. Хоча б тому, що наявні проблеми стосуються не комунікації, а кадрового складу ТКГ. І потрібно змінити куратора роботи української делегації. Просто тому, що Андрій Єрмак банально не справляється з роботою, нагромаджуючи одні помилки на інші. Звичайно, ніхто його з посади наразі посунути не зможе. Але просто призначити на роль куратора іншу, ближчу до дипломатичної реальності людину, цілком реально. І, судячи з останніх подій, так буде краще і для Зеленського, і для самого Єрмака. Ну, і для України, напевно, також.
Тарас Паньо / Depo.ua
