Український інститут майбутнього разом з Центром вивчення Росії та окупованих територій у спільній доповіді «Смерть Путіна» розповіли про майбутнє світу, Росії та України «після Путіна»: про сценарії політичної конфігурації РФ, про те, що буде з Європою, Близьким Сходом і головне – з Донбасом та Кримом. Сайт Ділова столиця розпочинає публікацію цієї доповіді – матеріали виходитимуть впродовж тижня.
Вступ до дослідження читайте тут.
Сучасна політика Російської Федерації є концентрованим вираженням російської ментальності, а не результатом політичних поглядів та стратегії російського президента Володимира Путіна. Саме тому сподівання на зміни в російській політиці після його відходу в будь-який спосіб з президентської посади є невиправданими. Так само ймовірність розпаду Росії у випадку, якщо Путін з тих чи інших причин позбудеться повноважень, за відсутності потужних зовнішніх чинників, також тяжіє до нуля.
1. Ворог як гарант стабільності
В недемократичній країні, якою є РФ, політика формується із значним урахуванням суспільної думки. Це дозволяє авторитарному лідеру зміцнювати та підтримувати свою владу. Створюється певний баланс інтересів: населенню (елітам) пропонується реалізація їх світоглядних переконань в обмін на розподіл благ на користь авторитарного лідера та його оточення.
Існує прямий зв’язок між поведінкою (діями) недемократичного лідера держави та національним (насамперед у політичному, а не етнічному значенні) менталітетом такої держави. Тому крайні форми зовнішньої політики цих лідерів є віддзеркаленням настроїв, прагнень та уявлень самого населення: його бачення того, хто є ворогом, «справедливий світоустрій» і т.д. Таким чином, політика Путіна є віддзеркаленням світогляду та бажань переважної більшості населення Росії.
Швидке повернення до недемократичного стилю управління в моменти трансформацій та потенційної можливості вибору (з царя на радянський терор 1930-х, післявоєнні репресії та насамкінець з єльцинського правління до авторитаризму Путіна), що не зустрічало суттєвого спротиву саме на території Росії, дає підстави твердити про примат народної волі в таких явищах. Іншими словами, населення Росії потребує саме такого способу управління та політики. Воно відповідає їх уявленням про взаємовідносини влади та суспільства, формує межі дозволеного у взаємовідносинах з владою.
Цей світогляд, підвалини якого сформувалися за часів Золотої Орди, посилилися в Московському князівстві після його унезалежнення й відтоді і понині підтримуються у майже незміненій формі: елементи демократії та конкуренції різних майданчиків прийняття рішень є для нього радше оздобленням, часом навіть надмірним, аніж наслідком потреби у трансформації.
Основа ж лишається стабільною. По-перше, це централізація влади. Всі рішення: стратегічного, тактичного та оперативного рівня приймаються керівником держави. По-друге, для того, щоб суспільство з цим мирилося, керівник держави має поєднувати в собі елементи сакральності: загадковість, недоступність, обраність (богопомазання або його варіації), надзвичайний відрив від пересічного громадянина, в тому числі в сенсі особистих якостей. Правителя не можна критикувати. Він є уособленням знань, відповідних географічному розміру держави та недоступних пересічній людині. По-третє, правитель держави завжди має право, ба більше — повинен перебувати над законом. Закон модифікується для його потреб, будучи не принципом існування суспільства, а інструментом реалізації великого задуму, міжнародні правила розглядаються у тій самій інструментальній парадигмі та принагідно з легкістю ігноруються як помилкові або такі, що суперечать державним інтересам або взагалі створені на користь ворога. Отже, навіть у випадку дотримання таких правил, єдиним правильним трактуванням їх є тлумачення правителя. Державна система, з огляду на це, функціонує не за процедурами, встановленими законодавчо, а згідно з розпорядженнями правителя держави (царем, генеральним секретарем або президентом) та алгоритмами, сформованими на повторюваності цих розпоряджень. Сутність та спрямованість законів визначається кон’юнктурою. Всі мешканці держави сприймаються як її слуги, призначенням яких є служіння державі. Тобто не держава обслуговує інтереси людини, а навпаки, людина — інтереси держави. Через це цінність людини як такої знижується до мінімуму. А її життя спрямоване лише на служіння режиму (обов’язок перед Вітчизною тлумачиться саме як необхідність коритися державній машині).
Ставлення росіян до ворогів, власного військово-політичного керівництва, імперської політики та політики територіального експансіонізму є ключовим драйвером, що впливатиме на політику будь-якого керівництва цієї держави.
Таким чином, ключові проблеми безпекового характеру — агресія, правовий нігілізм, корупційність — є відображенням сутності національного менталітету, що проявляється в операційному коді Володимира Путіна.
Аналіз політики Росії епохи Путіна та Радянського Союзу приводить до висновку про їх тотожність. Втрата ідеологічно-комуністичного наративу компенсована в сучасній Росії темою православ’я. Тобто один ірраціональний орієнтир заміщений іншим, але простішим і доступнішим для всіх верств населення. Таким, що не потребує додаткової підготовки та роз’яснення.
Втім, решта наративів та цінностей радянського періоду збережені. Можна припустити, що це обумовлено тим, що формування особистостних рис військово-політичного керівництва сучасної Росії формувалося за радянських часів. Але подальший аналіз політики Росії дореволюційного періоду свідчить про існування багатьох ціннісних та поведінкових моделей та наративів, що зберіглися попри зміни політичних режимів та навіть форм правління країни.
Наприклад, особливі відносини держапарату і православної церкви, постійне наголошування «православної» ідентичності Росії, а також архаїчні економічні відносини, що раніше були засновані на феодально-аристократичних порядках, а зараз — залежні від олігархії, жорстко контрольованої правителем. У міжнародних відносинах домінує експансіоністська природа російської зовнішньої політики: в епоху царизму російських самодержців називали рятівниками Європи, в радянську епоху рятівником західного світу називали Червону Армію. Ті ж самі моделі використовуються в політиці сучасної Росії.
Через той факт, що політичні еліти російської імперії були ліквідовані внаслідок революції 1917 року, а їх залишки знищені в період терору 1930-х років, неможливо казати про реставрацію царської моделі правління. Натомість це підтверджує гіпотезу про домінування національної ментальності, що з плином часу піддається незначним корекціям політикою держави, зокрема, під впливом пропаганди та інших механізмів маніпуляції масовою свідомістю.
2. Запобіжник (не)приватної власності
Незважаючи на суттєві зміни у світовій політиці з часів розпаду Радянського Союзу, утворення багатополярного світу, збільшення кількості зовнішньополітичних акторів, зовнішня політика Росії майже ідентична політиці СРСР у багатьох питаннях, зокрема, глобальної конфронтації з США, створення військово-політичних блоків, проекції сили та присутності далеко за межами регіону.
Привертає увагу той факт, що найкраще ставлення до США з боку росіян припадає на початок 1990-х років. Тоді 74% населення Росії згідно з опитуваннями російського Левада-центру прагнули співробітництва з Вашингтоном, а 37% очікували допомоги від США.
Таким чином, можна констатувати, що покращення ставлення до США відбувається лише у період слабкості Росії. Як тільки Кремль, а відповідно й населення, відчуває достатню потугу, суспільна думка одразу займає полярно протилежну позицію і агресивність підвищується. Тобто агресивність населення Росії знижується лише у період глибокої соціально-економічної кризи, слабкості та фрустрації. Відповідно в залежності від проходження транзитного періоду передачі влади в Росії у постпутінський період імовірний короткотривалий період покращення ставлення росіян до Заходу буде швидко змінений з намаганням нової влади посилити свої позиції та переключити увагу росіян з проблем соціально-економічного характеру. Само ж населення також шукатиме винуватців, і в умовах недосяжності влади та неготовності до конфронтації з нею шукатиме зовнішніх ворогів, з готовністю підтримуючи всі наративи Кремля.
Припустимо, що така ситуація може мати інше пояснення: період кризи в державі сприймається населенням як власна поразка, що потребує компенсації у вигляді агресії. Втім, аналіз показує, що агресія населення зростає постійно аж до колапсу держави чи до початку війни. Це вказує на те, що потреба в зовнішній агресії є певним способом уникнення внутрішнього конфлікту та визнання власних проблем, що пов’язані з відсутністю їх розуміння і готовності до їх вирішення, а також сталої резистентності до економічних, фінансових, галузевих, інфраструктурних, освітніх та інших викликів сучасного світу.
Збереження цілісності РФ забезпечується в першу чергу ставленням росіян до влади, де переважає амбівалентність: прихована неприязнь і недовіра до державних структур, але разом з тим — сакральне ставлення до правителя та традиційне ототожнення країни й державного апарату (яке чи не найяскравіше проявляється у смислових ланцюжках, пов’язаних із поняттям «Родина»). На своє невдоволення владою люди відповідають не прагненням її змінити, удосконалити, взяти на себе відповідальність за неї, а реалізацією можливості масового переміщення як способу збереження, активізації архаїчних цінностей у всіх сферах людської діяльності. Такий спосіб заохочує експансію.
Любити Батьківщину для росіянина — означає приймати її як незмінну й сталу даність, для якої трансформації з одного боку небажані, а з іншого — неможливі. Тому він готовий змиритися з існуючим державним устроєм. В обмін на це він потребує відчуття величі країни, добробутом якої зможуть скористатися його діти. Це пояснює тезу про «країну, шо втратили» (СРСР).
Право приватної власності в Росії завжди було вкрай слабким. Тому пов’язані з нею проблеми компенсуються власністю держави. З одного боку, державна власність може присвоюватися, оскільки це «народна власність». З іншого боку, в умовах нездатності держави забезпечити недоторканість приватної власності, низького рівня розвитку приватного підприємництва, економіки в цілому та інших чинників, державна власність розглядається як своя, що формує почуття особистої причетності до неї — причому водночас і у негативному контексті, і в позитивному.
Тому дезінтеграція державної власності, зокрема самих територій, сприймається росіянами як ризик для власного добробуту. Це є причиною, чому зміна режиму не призведе до розпаду Російської Федерації на окремі території. Їх мешканці здійснюють проекцію всієї Росії на приватну власність, залишаючи за собою можливість доступу до неї в будь-який спосіб (крадіжка, корупція, нецільове використання, привласнення тощо). Відповідно розпад територій є викликом для кожного росіянина. Це сприймається як загроза втрати Батьківщини. Так само «здобутки» держави у вигляді анексованих та окупованих територій сприймаються як власність із розповсюдженням наративу «наша». Зважаючи на це, у разі зміни влади в Росії, повернення захоплених/анексованих територій не матиме підтримки з боку населення. Варто наголосити, що низький рівень негативного сприйняття анексії Криму, згідно з аналізом даних опитувань суспільної думки в РФ, зводиться до запровадження санкцій проти Росії й погіршення відносин із Заходом, і не пов’язується із власне фактом захоплення території сусідньої суверенної держави. Тобто, фактично, і тут зводиться до наративу власності: «ми лише забрали своє, а нас за це карають».
Зовнішня збройна експансія сприймається в Росії як спосіб доведення наративу про наддержаву і пов’язаного з цим покращення добробуту всіх — загальносуспільний адреналін від розподілу добичі після набігу. Тому й спрацьовує ментальне сприйняття росіянами загалом і кожним громадянином зокрема формули «державна власність — то є наше».
Таким чином, ймовірно, що із закінченням перебування Путіна при владі чинна волюнтаристська політика Росії буде продовжена із тимчасовими незначними корективами. Нове керівництво так само буде орієнтуватися на світогляд населення, який легко коригується пропагандою, що сприяє незмінності загальних ментальних установок: згодою на насильство з боку репресивного державного апарату, прагнення зовнішньої експансії, потреби «сильної руки» та мілітарно домінуючої держави, що формує ілюзію захищеності. Такі ментальні установки виключають будь-який сценарій послаблення країни, її поділ (дезінтеграцію) так само, як і повалення режиму правителя, адже правитель — це і є держава.
Виняток становить ситуація, в якій держава перебуває у надзвичайному кризовому становищі, а провина правителя за таке становище зрозуміла абсолютній більшості населення, і ця провина має ознаки зради, а не помилки. Тобто допущена свідомо та протягом відносно довгого часу.
Протистояння з зовнішніми гравцями та внутрішні методи управління у суспільній свідомості викладають в потрібній правителю та зрозумілій населенню формі, що дозволяє керувати народними масами, контролюючи рівень суспільного невдоволення. Для підтримки існуючого балансу в державі застосовують всі засоби, починаючи від збройних кампаній за кордоном і завершуючи формуванням образу ворога. Ворог в Росії є виправданням та стимулом — відтак технології його пошуку та конструювання доводиться визнати досконалими. Досягнення здійснюються лише в рамках боротьби з ворогом за вказівкою влади.
3. Надто страшна, щоб упасти
Ще один принциповий запобіжник від розколу — це, як не дивно, амбівалентна національна політика російського керівництва, формування якої почалося ще до 1991 року. Побутова ксенофобія і підкреслене вивищення титульної нації не знаходить підтримки з боку державного апарату. Ба більше, для Кремля це в кращому разі додатковий важіль маніпуляцій (як-от у випадку недавнього законопроекту щодо святкування стояння на Угрі як дати звільнення від татарського іга, що обурив громадськість та еліти Татарстану). Відтак, російський націоналізм має здебільшого захисний характер і налаштований до влади або критично, або вороже. Водночас, з єльцинських часів, коли в російський політичний лексикон було впроваджено запозичене з української «росіяни» на позначення цілої спільноти громадян федерації, цей проект набув певної довершеності. Яскравими ілюстраціями тут є кооптація еліт національних окраїн та політика стимулювання лояльності малих народів, які, за аналогією із часами Римської імперії, масово залучаються на державну службу, насамперед до силових структур. Характерний приклад такої взаємовигідної «варваризації» державних структур — участь бурятських та чеченських військових і найманців у боях на Донбасі, в анексії Криму, сирійській та лівійській війнах.
Наступний чинник, який грає на користь єдності Росії — це, як не дивно, її зовнішні контрагенти й противники. Для них дезинтеграція РФ становить ті ж самі ризики, що й на початку 1990-х крах Радянського Союзу. Серед них насамперед варто зазначити три. Перший — небезпека техногенних катастроф внаслідок ерозії безпекового режиму, некваліфікованого обслуговування або терористичних атак. Тут ідеться у першу чергу про АЕС, підприємства енергетичної галузі, хімічної та фармацевтичної промисловості, могильники ядерних відходів, об’єкти, що належать збройним силам. Другий — спроби децентралізації в Росії завжди пов’язані з загрозою неконтрольованого й вибухового розвитку відцентрових рухів, відтак розпад федерації на півдюжини ворогуючих квазідержав — це не той сценарій, який може надихнути світову спільноту. Особливо з огляду на російські арсенали зброї масового ураження — і той ризик, що вони можуть бути застосовані в ході громадянського по суті конфлікту, або передані третім сторонам. Втім, запобіжником від такого сценарію є нарочито архаїчна структура російської владної моделі: її учасники на місцях жорстко вбудовані у владну вертикаль, але водночас мають на своєму рівні мало чим обмежені можливості й повноваження та безкарно (до конфліктів із центром) використовують їх у власних інтересах. Фактично це ніщо інше, як дещо модернізована під вимоги часу система кормління. Однією з переваг якої для федерального центру є те, що вертикальні зв’язки в такій схемі значно міцніші за горизонтальні.
Розпад Росії має ймовірність лише у двох сценаріях: зовнішній вплив та протиборство еліт.
Для першого сценарію — за межами прямого конфлікту із застосуванням ЯЗ — необхідна ретельна й тривала підготовка з посилення іноземного впливу на місцеві еліти, економіку та населення. Наприклад, такий сценарій нерідко моделюють щодо Кавказу та Далекого Сходу. В контексті Кавказу він, як правило, пов’язується насамперед із Чечнею. Досить популярною є думка про те, що в разі, якщо федеральні дотації почнуть знижуватись — приміром, унаслідок санкційного тиску, то «князівство» Рамзана Кадирова може за сприяння зовнішніх гравців (таких, як Саудівська Аравія, Туреччина чи США) спробувати піти у вільне плавання, ймовірно, потягнувши за собою й сусідні суб’єкти федерації. Однак на заваді реалізації подібного сценарію стоїть низка чинників, серед яких ключевими виглядають як ступінь інтеграції кадировського клану, так і його суперників у федеральну економіку, зокрема тіньову, так і сумнівні перспективи квазідержавного існування в такому випадку. Хоча за певних обставин загроза подібним сценарієм може бути використана з метою шантажу Москви — з важкопередбачуваними, зрештою, результатами. Крім того, чинник регіональної та глобальної безпеки працює проти таких варіантів: послаблення Росії, очевидно, стане чинником дестабілізації центральноазіатських режимів і призведе до посилення тиску ісламістських організацій як на них, так і на суб’єкти федерації. Що, у свою чергу, знову-таки пов’язано із перспективою розповсюдження тероризму, зокрема, із застосуванням технологій масового ураження та техногенних катастроф — а це, наголосимо, виклики глобального масштабу.
Щодо Далекого Сходу, то тут навряд чи є підстави говорити про власне розкол і унезалежнення — насамперед з тих же причин «автономної інтеграції» еліт, що й у випадку Чечні. Тож може йтися не так про розкол і унезалежнення, як про перетравлення Китаєм. Або у вигляді насамперед поступової й повільної колонізації, або ж у вигляді прямої анексії — але прецедент добровільної передачі острова Тарабаров та частини Великого Усурійского дозволяють прогнозувати, що й надалі Москва намагатиметься полюбовно розв’язувати територіальні суперечки з Пекіном і йтиме на поступки в подібних ситуаціях. З огляду на малу заселеність цього простору й віддаленість від центральної влади очікувати на серйозний громадський спротив таким рішенням не доводиться.
Загалом, так чи інакше, реалізація будь-якого з цих сценаріїв може бути нівельована центром — причому з повним розумінням решти глобальних гравців. Становище РФ в сучасному світі можна досить точно описати відомим висловлюванням з одним уточненням: Too scary to fall — надто страшна, щоб упасти. Точніше — щоб їй дозволили це зробити. Тож об’єктивно сценарій із чварами більш реалістичний, аніж спроби розколу із зовні. Кулуарні протистояння можуть змінити владу в Кремлі. Втім, будь-які спроби еліт провести дезінтеграцію Росії призведуть до опору системи, яка впродовж століть навчилась себе захищати і стабілізувати. Таким чином, розпад Російської Федерації виглядає малоймовірним, оскільки суперечить засадам російської світоглядної моделі, основою якої лишається прагнення експансії. Путінська політика є політикою російського менталітету, а відтак зміна президента не змінить саму Росію.
