Одна із фундаментальних засад демократії – принцип обмеженої влади. Полягає він в тому, що органи та посадові особи, наділені владними повноваженнями, зобов’язані діяти «лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами» конкретної держави. Що чорним по білому записано в частині другій статті 19 Конституції України, яку я і зацитував вище.
Здається, все гранично просто та зрозуміло. Суб’єкти владних повноважень можуть робити ТІЛЬКИ те, що їм дозволяють чи прямо приписують робити правові акти, а особи приватного права, не наділені владними повноваженнями – все, що прямо не заборонено законом.
Конституція України, як правовий акт найвищої юридичної сили (т.зв. акт установчої влади), норми якого є нормами прямої дії (обидва приницпи закріплені в ст. 8 Основного Закону) містить вичерпний перелік прав і свобод людини і громадянина. Цьому присвячений цілий другий розділ Конституції, який може бути змінений тільки на референдумі. Стаття 22 Конституції України урочисто проголошує: «Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані», а ст. 64 уточнює: «Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України».
Конституція передбачає лише два випадки універсального (тобто не конкретної особи, а необмеженого кола осіб) обмеження цих засадничих прав та свобод – запровадження надзвичайного або воєнного стану (ст. 64 Конституції). Рівно два. Але навіть за воєнного чи надвичайного стану не можуть бути обмежені «права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції».
Уряд своєю постановою від 2 квітня 2020 р. № 255 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 р. № 211» обмежив одразу низку фундаментальних прав, гарантованих Конституцією:
- право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29 Конституції);
- право на свободу пересування (ст. 33 Конституції);
- право на свободу віросповідання (ст. 35 Конституції);
- право на мирні збори (ст. 39 Конституції);
- право на підприємницьку діяльність (ст. 42 Конституції);
- право на працю (ст. 43 Конституції);
- право на страйк (ст. 44 Конституції).
Зовсім невдовзі ми відчуємо (а деякі наші співгромадяни вже відчувають) обмеження та фактичне позбавлення права на медичну допомогу (ст. 49 Конституції), а медики – на безпечні та здорові умови праці (ст. 43 Конституції). Але обмеження та позбавлення цих прав не оформлятимуть жодним правовим актом. Тому повернемось до шедевральної постанови Кабміну № 211 (в редакції Постанови КМУ від 2 квітня 2020 р. № 255).
Отже, уряд своїм актом обмежив наші права і свободи, порядок і випадки обмеження яких чітко встановлені Конституцією. Повторюсь, цих випадків ЛИШЕ два: надзвичайний та воєнний стан, який вводить своїм указом президент і затверджує своїм рішенням Верховна Рада.
Отже, постанова Кабміну №211 (в редакції Постанови КМУ від 2 квітня 2020 р. №255) – це відверте перевищення повноважень. Бо Кабінет Міністрів, згідно з Конституцією України, зобов’язаний вживати «заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина» (пункт 2 статті 116 Конституції України), але аж ніяк не свавільно обмежувати їх.
З правової точки зору дії Кабміну Денис Шмигаль порушують щонайменше дві статті Основного Закону (6-ту та 19-ту), а також містять склад злочину, передбачений ст. 365 Кримінального Кодексу України «Перевищення влади або службових повноважень». Конституційне право називає такий вихід державного органу за межі своїх повноважень узурпацією влади, і тому стаття 60 Основного закону звільняє від відповідальності тих, хто відмовляється підпорядковуватись незаконним наказам узурпатора: «Ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази».
Посилання на статтю 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» в преамбулі постанови КМУ від (в редакції Постанови КМУ від 2 квітня 2020 р. № 255) є нікчемним, оскільки норми законів не можуть суперечити прямим приписам Основного Закону: «Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй» (ст. 8 Конституції).
Отже, 6 квітня в країні завершився заздалегідь оголошений державний перворот, коли неуповноважений орган державної влади обмежив наші фундаментальні права та свободи у непередбачений Конституцією спосіб, а «правоохоронні» органи почнуть застосовувати штрафні санкції за невиконання незаконних приписів.
Внесу ясність. Я не проти карантинних заходів – я всіляко за. Однак, коли ці заходи запроваджуються у відверто антиконституційний спосіб, я категорчично проти. Відносна свобода – це все, що залишилось в цій країні. Якщо ми обміняємо її та рештки права на примарний шанс вижити в умовах пандемії, вона може ніколи не повернутись на ці терени. Тоді ми остаточно перетворимось на бідну євразійську переферію. Злиденну і невільну.
Ще Скоропадський звернув увагу на надмірну пристасть українців до театру: «В старой России единственная область, где украинство, и то под сильной цензурой, разрешалось, – это театр. Все поколения нынешних украинских деятелей воспитаны на театре, откуда пошли любовь ко всякой театральности и увлечение не столько сущностью дела, сколько его внешней формой». Тепер у нас є фантастичний шанс всенародно поставити сучасний опереточний переспів «Великого інквізитора» Достоєвського. Покласти Конституцію замість ганчірки під ноги трагікомічному «наполеончику», що рятує націю від пандемії щоденними «відосиками» замість ЕКМО та ШВЛ.
Тільки слід пам’ятати, що будь-яка спроба внутрішньої диктатури та узурпації влади в Україні традиційно завершується отаманщиною, руїною і прикликанням варягів на царювання (вітання Директорії!). І вже в найближчий понеділок ми можемо стати на цей кармічний ескалатор, який привезе нас туди, куди привіз наших предків 100 років тому…
Генадій Друзенко / Хвиля
