Добігає до кінця черговий складний рік в умовах російської агресії. 2025 рік став показовим для українського бізнесу — як з точки зору адаптації до війни, так і з огляду на нові економічні правила серед підприємців, діяльність яких привертала увагу експертів і профільних середовищ. Для українських підприємців останні роки — це постійний режим кризового менеджменту. На відміну від докризових років, 2025-й для багатьох бізнесменів став роком стриманих рішень.
Підприємці у 2025 році працювали в умовах зростання податкового навантаження; обмеженого доступу до фінансування; нестабільного споживчого попиту. Попри це, компанії змогли зберегти операційну діяльність та продовжили роботу на внутрішньому ринку. Останні роки змусили український бізнес подорослішати дуже швидко. Ілюзії зникли, гучні слова втратили ціну, а будь-яке рішення почало вимірюватися не перспективами зростання, а ризиком виживання. Я не належу до підприємців, які люблять публічність. Але сьогодні вважаю важливим зафіксувати кілька висновків, до яких прийшов, працюючи в Україні в умовах війни. Бізнес більше не може бути «поза політикою». Роками ми повторювали формулу: бізнес має бути поза політикою. Війна показала — це самообман. Податки, мобілізація, регуляторні рішення, валютні обмеження — усе це безпосередньо впливає на підприємців. Питання вже не в тому, подобається нам держава чи ні. Питання в тому, чи здатні ми працювати в запропонованих правилах і не втратити все. Головна стратегія бізнесу в умовах війни — не ріст, а стійкість.
У мирний час бізнес вимірюють масштабуванням. У воєнний — здатністю втриматися. Для мене принциповими стали три речі: збереження команди; виконання зобов’язань; мінімізація конфліктів із державою. Це не про слабкість. Це про прагматизм. Оскільки репутація дорожча за прибуток. Один гучний конфлікт, одне кримінальне провадження, один публічний скандал — і бізнес може зупинитися. У нинішній Україні репутація — це не абстракція, а реальний актив. Саме тому я свідомо уникав гучних заяв і різких кроків. У час, коли правила змінюються щомісяця, тиша іноді є формою захисту. Під час війни бізнес не стає благодійною організацією. Але він і не може поводитися так, ніби нічого не відбувається. Зберігати робочі місця, платити податки, не виводити активи — це не геройство, а мінімум, який суспільство очікує від підприємця. Сьогодні репутація важить більше, ніж фінансові показники.
Війна змінює не лише країну, а й оптику, через яку ти дивишся на власний бізнес. Те, що ще кілька років тому здавалося стратегічним плануванням, сьогодні часто виглядає наївною вірою в стабільність. Український бізнес дуже швидко подорослішав — без перехідного періоду і без права на помилку.
За останні роки корупційні скандали в Україні стали настільки регулярними, що суспільство майже перестало на них реагувати. Чергове розслідування, гучні заголовки, кілька днів обговорень — і тиша. Змінюються прізвища, але не змінюється відчуття дежавю.
Як підприємець, який працює в Україні багато років, я спостерігаю за цим не лише як громадянин, а й як учасник економічної системи. І проблема, на мою думку, значно глибша, ніж окремі корупціонери чи «погані кадри».
Корупція як фон, а не виняток
Головна небезпека сьогодні — не самі скандали, а те, що вони стали фоном. Коли корупція перестає шокувати, вона перетворюється на норму. А норма — це вже система.
Ми часто чуємо пояснення: війна, нестача ресурсів, надзвичайна ситуація. Але саме в таких умовах корупція стає особливо токсичною. Вона з’їдає довіру — найдефіцитніший ресурс країни, що воює. Чому бізнес не вірить у «посадки»? Для бізнесу корупційні скандали — це не про мораль, а про ризики. Коли правила гри непрозорі, а рішення ухвалюються кулуарно, жодні інвестиційні плани не працюють. Підприємець не може прогнозувати середовище, в якому завтра його активи можуть стати предметом «інтересу».
Саме тому гучні заяви про боротьбу з корупцією без системних змін сприймаються скептично. Бізнес дивиться не на пресконференції, а на суди, вироки і повернуті кошти. І тут результат, м’яко кажучи, не завжди переконливий.
Окрема проблема — вибірковість. Часто складається враження, що антикорупційні кампанії використовуються як інструмент політичної боротьби або внутрішніх конфліктів. Це руйнує саму ідею справедливості.
Коли суспільство бачить, що одних переслідують показово, а інших не помічають роками, віра в рівність перед законом зникає. А без неї будь-яка реформа перетворюється на імітацію. Війна не скасовує відповідальність. Аргумент «не на часі» став універсальним виправданням. Але війна — це не індульгенція. Навпаки, вона загострює відповідальність кожного, хто має доступ до бюджетних коштів, державних ресурсів чи управлінських рішень.
Красти під час війни — це не просто злочин. Це удар по тилу, який не менш небезпечний, ніж атака на фронті.
На мій погляд, ключ до змін — не в нових органах і не в гучних назвах. А в трьох простих речах: невибіркове застосування закону; реальні судові вироки; прозорі правила, однакові для всіх. Без цього будь-який антикорупційний скандал залишатиметься лише інформаційною хвилею.
Україна платить надто високу ціну, щоб дозволити собі корупцію як «супутній шум». Питання вже не в тому, чи є вона проблемою. Питання в тому, чи готові ми нарешті зламати коло, в якому роками ходимо.
«Його головною політичною валютою була надія»
Коли Володимир Зеленський ішов у президенти, його головною політичною валютою була надія. Надія на злам старої системи, кінець корупційним схемам і нові правила гри. Минуло кілька років, країна переживає війну, але питання корупції нікуди не зникло. Навпаки — воно стало ще болючішим. Я пишу це не як політик і не як опонент конкретної людини, а як підприємець і громадянин, який щодня стикається з наслідками державних рішень. Фраза «весна прийде — саджати будемо» стала символом очікувань. Сьогодні ж вона звучить радше як мем. Корупційні скандали з’являються регулярно — у сфері оборонних закупівель, інфраструктури, енергетики, державних компаній. Проблема не в одному конкретному кейсі, а в тому, що система відтворює сама себе.
Президентська вертикаль зосередила в руках колосальну владу. І разом із цією владою — відповідальність. Неможливо роками контролювати ключові призначення і водночас переконувати суспільство, що корупція — це «десь унизу». Окрема проблема — вибірковість антикорупційних зусиль. Одні справи супроводжуються гучними заявами і швидкою реакцією, інші — роками лежать без руху. Це створює відчуття, що боротьба з корупцією інколи стає інструментом політичної доцільності, а не принципом. Для бізнесу така вибірковість — сигнал небезпеки. Якщо правила застосовуються не до всіх однаково, жодна інвестиційна стратегія не має сенсу.
Війна стала універсальним аргументом. «Не на часі», «не можна розхитувати», «після перемоги». Але саме під час війни корупція завдає найбільшої шкоди. Вона краде не лише гроші — вона краде довіру, без якої тил не працює. Президент як верховний головнокомандувач і політичний лідер несе особливу відповідальність за те, щоб жоден корупційний скандал не виглядав як прикра помилка, зам’ята під килим. В Україні створено безліч антикорупційних інституцій. Але інституції без політичної волі — це фасад. Бізнес і суспільство дивляться не на кількість органів, а на результат: вироки, конфіскації, повернуті кошти.
Поки цього немає в достатньому обсязі, будь-які заяви про «нульову толерантність» звучать дедалі менш переконливо. Що могло б змінити ситуацію? Ключове — не нові гасла. А реальна незалежність слідства і судів; відсутність «своїх» і «чужих»; політична відповідальність за кадрові провали. Президентство — це не лише право на довіру, а й обов’язок відповідати за систему, яку ти очолюєш. Корупція часів Зеленського — це не копія минулого, але й не обіцяний розрив із ним. Це втрачений шанс, який усе ще можна виправити. Питання лише в тому, чи вистачить політичної волі сказати правду і діяти без огляду на рейтинги.
Україна платить надто високу ціну, щоб дозволити собі напівміри.
2025 рік остаточно зруйнував головну ілюзію, з якою ми входили у війну: що вона має чіткий фінал. Ми більше не живемо в очікуванні швидкої перемоги чи простих відповідей. Війна стала фоном — важким, виснажливим, але постійним. І саме це робить її особливо небезпечною.
Суспільство втомилося. Це не докір і не слабкість — це факт. Втома накопичується, коли третій рік поспіль ти живеш між повітряними тривогами, новинами з фронту і рахунками за комунальні послуги. Коли слово «довго» перестає лякати і починає пригнічувати.
Війна як нова нормальність
У 2025 році війна перестала бути надзвичайною подією. Вона інтегрувалася в економіку, політику, побут. Бізнес навчився працювати під сирени, держава — ухвалювати бюджети війни, суспільство — жити з постійними втратами. Але нормалізація війни має зворотний бік. Коли трагедія стає фоном, зростає ризик байдужості. Не зла, а захисної. Люди відгороджуються, бо інакше не витримують. Одна з ключових проблем 2025 року — зростаючий психологічний розрив між фронтом і тилом. Військові живуть у реальності щоденного ризику. Тил — у реальності адаптації. І чим довше триває війна, тим важливіше не допустити, щоб ці реальності стали паралельними світами.
Довіра між фронтом і тилом — критично важливий ресурс. Вона не менш значуща, ніж зброя чи фінансування. І вона дуже легко руйнується несправедливістю, корупцією або відчуттям, що хтось «воює менше».
2025 рік — це рік економіки витривалості. Бізнес більше не будує амбітних стратегій, а вчиться утримуватися на плаву. Держава балансує між потребами фронту і можливостями бюджету. Податки, мобілізація, скорочення соціальних програм — усе це болючі, але неминучі теми. Проблема в тому, що чесної розмови про ціну війни досі бракує. Без неї зростає недовіра, а з недовіри — внутрішній конфлікт.
2025 рік показав: підтримка партнерів не є автоматичною. Вона залежить від нашої внутрішньої стійкості, реформ і здатності не зраджувати власні принципи. Корупційні скандали, політичні ігри, внутрішні чвари — усе це напряму б’є по фронту, навіть якщо здається далеким від нього.
Що тримає країну? Попри все, Україна тримається. Не через гасла, а через людей. Через військових, які воюють без ілюзій. Через волонтерів, які не чекають подяк. Через підприємців, які працюють у мінус, але не закриваються. Через громадян, які навчилися жити в реальності, де планування на роки замінилося плануванням на місяці.
Війна у 2025 році — це не про героїчні піки. Це про довгу дистанцію. Її виграють не ті, хто голосніше говорить, а ті, хто здатен не зламатися.
І головне питання цього року — не коли буде кінець. А чи зможемо ми дійти до нього, не втративши себе.
Я переконаний, що 2026 рік стане роком жорстких рішень. Для держави — у сфері податкової та соціальної політики. Для бізнесу — у виборі між адаптацією та згортанням діяльності. Легких сценаріїв не буде.
Але буде потреба в чесності. Перед собою, перед командами, перед країною. Бізнес у воєнній Україні — це вже не про максимізацію прибутку. Це про відповідальність за кожне рішення і його наслідки.
Новий формат
