Стосунки між Україною та Німеччиною, і без того досить складні та неоднозначні, впродовж минулих вихідних зазнали ще як мінімум двох випробувань. Першим стала низка заяв тепер вже екс-командувача ВМС Німеччини віцеадмірала Кая-Ахіма Шьонбаха. Який на конференції Індійського інституту оборонних досліджень імені Манохара Паррікара заявив, що «Крим «пішов» і ніколи не повернеться», Україна не може відповідати критеріям членства в НАТО, тому що вона частково окупована, а Путін «насправді просто хоче поваги», і «краще дати йому ту повагу, якої він вимагає, а може і заслуговує».
Другою достатньо болючою для двосторонніх стосунків буда заява прем’єр-міністра Баварії та лідера ХСС Маркуса Зьодера. Який, з одного боку, робить ритуальні ремарки про те, що «треба поважати територіальну цілісність та незалежність України відповідно до міжнародного права». А з іншого — констатує, що санкції проти Москви «вже давно неефективні», вони шкодить Європі не менше, аніж Росії, а Україну все одно найближчим часом ніхто до НАТО приймати не буде.
І якщо Шьонбаха оперативно відправили у відставку, чим більш-менш вичерпали скандал, то Зьодер іще надовго залишиться в рядах німецької політичної еліти. Врешті, він не є там «білою вороною» на кшталт Шрьодера, і його думки, скоріше за все, поділяє помітна частина його однопартійців.
Все це прозвучало на тлі тривалої і категоричної незгоди Німеччини постачати зброю до України. Якої дотримувався як уряд Ангели Меркель, так і чинна коаліція канцлера Шольца — не зважаючи на пропозиції одного з лідерів «зелених», які є частиною владної коаліції, Роберта Габека, зброю Україні таки надати. Більше того, Берлін заблокував передачу Україні навіть тієї німецької зброї, яка перебувала у власності третіх країн — зокрема, балтійських держав. А літаки, що везли до України зброю з Великої Британії, старанно облітали німецький повітряний простір.
Ця позиція Берліну, звісно, не надто потішила українців. Навіть за фахом схильний до гладких і обтічних формулювань Кулеба видав жорстку заяву стосовно того, що українці десятиліттями пам’ятатимуть позицію Німеччини щодо зброї.
Якими ж є причини такої поведінки Берліну, за умов, коли підтримувати Україну зброєю погодились не тільки в Лондоні чи столицях східноєвропейських держав, а, приміром, навіть у Амстердамі, хоча запідозрити Нідерланди в надмірній українофілії вкрай складно?
Прихильники «теорії зради» дають на це питання просту й однозначну відповідь — Берлін хоче торгувати з Москвою, отримувати російський газ, навзамін постачати німецькі технології до Росії, і доля України німецьким політикам, скажемо м’яко, байдужа.
І певний елемент прагматизму в позиції Німеччини, звісно, присутній. В Берліні дійсно хочуть отримувати російські енергоносії за мінімальної ціною. І зберегти — принаймні, в якомусь означеному майбутньому, як російський, так, до речі, і український ринки для своєї продукції. А ще там хочуть уникнути гуманітарної кризи та хвилі біженців, які неминуче вирушать до Західної Європи у випадку початку конфлікту. Все це так.
Але небажання постачати зброю є результатом не тільки прагматичних міркувань. Небажання постачати зброю в зони конфліктів насправді є інтегральною частиною німецької зовнішньополітичної доктрини. Для розуміння ситуації — в 2018-му році Німеччина поставила в Саудівську Аравію озброєнь більш ніж на 500 мільйонів євро. Але після активізації конфлікту з хуситами, та прикрої історії з Хашкаджі, експорт зброї було зупинено. Берлін добровільно відмовився від казкового, колосального ринку — адже військовий бюджет Саудівської Аравії становить 60 мільярдів доларів (лиш трохи менше від російського) — і левова частка цих грошей йде саме іноземним виробникам зброї. Тому говорити, що Німеччина відмовилась постачати зброю Україні виключно через небажання псувати стосунки з Путіним, також є не зовсім правдивим. Хоча, з іншого боку, в Афганістан у період присутності військ НАТО Німеччина зброю поставляла — попри те, що громадянський конфлікт там ніколи не стихав.
А причини такої поведінки, схоже, ховаються в концепції «колективної провини» німців за події Другої світової війни. Провини, яка дотепер примушує Берлін фактично саботувати розвиток власних збройних сил, розповідати про «необхідність продовжувати діалог з Росією» та відмовлятися від постачання зброї в райони конфліктів. Так ніби бронетехніка чи гармати, відправлені в якісь інші регіони, слугуватимуть для покращення сільського господарства чи розвитку промисловості, а не для того самого гіпотетичного вбивства.
Тому для зміни «особливого ставлення» Німеччини до Росії та до експорту зброї — принаймні, в довготерміновій перспективі — Україні слід почати деконструкцію кремлівського міфу про «російсько-радянський народ», який «врятував світ від нацизму». І вибудувати ідеологему про український та польський народи, які, ймовірно, найбільше постраждали від дій Москви і Берліну. Звичайно, на побудову подібного ідеологічного концепту підуть роки. Але той факт, що подібні ідеї почали озвучувати зараз навіть німецькі посадовці, дає надію на успіх подібного процесу. Який, насправді, слід було починати в момент отримання Україною незалежності. Хоч, звісно, краще пізно, ніж ніколи.
Тарас Паньо / Depo.ua
