Які шанси Путіна досягти того, чого він хоче? Це залежить, звісно, від співвідношення сил на фронті, від запасів ресурсів тощо. Але є ще один важливий момент, про який часто взагалі не говорять. Шанси ворога залежить від адекватності нашого ставлення до його планів. Коли ми дозволяємо собі неадекватність, ми підвищуємо шанси Росії.
Чого хоче Путін: фінальний етап
Плани Путіна можна скільки завгодно називати нереалістичними. Це лише наближає їхню реалізацію. І навпаки, якщо до планів Путіна ставитися максимально серйозно, це знижує можливість їх здійснення.
Після цього попередження прочитаємо те, що озвучив Путін 14 грудня: «Мир настане, коли ми досягнемо своїх цілей – денацифікації, демілітаризації, нейтрального статусу України». Тобто він збирається наступати доти, доки Україна не погодиться відмовитися від своєї армії (демілітаризація) та від прагнення до НАТО (нейтральний статус).
У жодному разі не можна сприймати цей перелік як вичерпний. Путін, безперечно, хоче не тільки цього. Але того, що він озвучив, хоче обов’язково.
Приклад адекватної реакції на заяву із Кремля дав Вашингтон. «Путін на своїй щорічній прес-конференції ще раз підтвердив свою мету – завоювати Україну та підкорити її народ, – наголосив на брифінгу в Білому домі координатор стратегічних комунікацій Ради національної безпеки США Джон Кірбі. – Путін заявив, що його агресія в Україні не закінчиться і мир настане лише, цитую, «коли ми досягнемо своїх цілей». Ми всі знаємо, що це означає».
Кірбі використав слова Путіна як аргумент щодо необхідності посилити підтримку України. «Росія прагне змінити міжнародний порядок, щоб створити світ, сприятливий для її високоперсоніфікованого та репресивного типу автократії. Це мало б глибокі наслідки для свободи та процвітання всюди. Отже, ми не можемо дозволити собі не допомогти. Уявіть собі ціну крові та скарбів, життя наших власних військ і наших союзників по НАТО, якщо ми просто відійдемо від цих зусиль, якщо ми просто дозволимо Путіну забрати Україну, стерти її з карти як незалежну країну».
Захопити всю Україну, щоб її взагалі не залишилося на карті світу, це фінальний етап плану Путіна. Перед цим він хоче досягти демілітаризації та нейтрального статусу. Звісно, без армії та без парасольки НАТО Україна буде приречена.
Перші два етапи
Можна розповісти собі казку, що Путін зараз робить грізні заяви, бо має попереду вибори, а він, напевно, дуже боїться програти. І що після виборів він швиденько захоче миру за будь-яку ціну.
Не виключено, що такий варіант у Кремлі опрацьовується, поряд з іншими, гіршими для нас. І ось готуватися потрібно саме до поганих.
Перші два етапи плану Путіна на найближчі роки намалював німецький таблоїд Bild. Наступного року Росія має намір встановити повний контроль над Донецькою та Луганською областями та дійти до річки Оскол у Харківській області. Потім протягом 2025-2026 років Путін планує захопити Харків, Дніпро та Запоріжжя.
Це не суперечить версії про бажання Путіна розпочати переговори. Навпаки, переговори є частиною цього плану. Посилаючись на «дані, надані Bild джерелами у розвідці», військовий аналітик видання Юліан Репке розповідає, що влада РФ розраховує на зниження підтримки України Заходом, а також на імітацію мирних переговорів, щоб ввести світову спільноту в оману щодо «мирних намірів» Росії, хоча насправді у Кремлі не планують жодного перемир’я, а збираються наступати три роки.
Тут можна заперечити, що Bild – це жовта преса, у Репке – сумнівна репутація, а таку карту намалює будь-хто без будь-яких «джерел у розвідці».
Але два роки тому, 4 грудня 2021 р., той же Репке в тому ж таблоїді Bild, також посилаючись на свої джерела в західних спецслужбах і військових колах НАТО, опублікував іншу карту – планованого Росією нападу на Україну на початку 2022 р. Українські оглядачі в соцмережах тоді теж стібалися над цією картою, висміювали її – тобто демонстрували поведінку, геть неадекватну загрозі.
Головне управління розвідки Міноборони України вже відреагувало на нову карту Bild. Представник ГУР Андрій Черняк у коментарі для liga.net підтвердив наміри окупантів просуватися на фронті далі, але зазначив, що Росія не має необхідних для цього військових ресурсів. «Путін учора на прес-конференції все озвучив. Вони намагатимуться і збираються йти далі, але достатніх сил та засобів не мають», – сказав Черняк.
Додатковий ресурс Путіна
Можна погодитися, що Путін не має достатніх ресурсів для наступу. Але наша проблема полягає в тому, що шанси Путіна залежать не лише від його, а й від наших ресурсів.
На мить уявімо, що Захід припинив давати нам військову допомогу (або зменшив її вдесятеро). І ще на мить уявімо, що наша воля до опору зникла (або ослабла вдесятеро). Тоді ті ресурси Путіна, які зараз виглядають цілком недостатніми, щоб дійти хоча б до Лимана, Слов’янська та Краматорська, можуть виявитися цілком достатніми, щоб захопити Харків, Дніпро та Запоріжжя та вимагати від нас, за мовчазної згоди Заходу, демілітаризації та нейтрального статусу.
Тому не можна забувати, що полем бою є не лише наша територія, а й мізки наші та наших західних партнерів. На жаль, Путін не ідіот. І він розраховує 10% перемоги здобути військовою силою, а 90% – вбивши нашу волю до опору та вбивши бажання західної громадської думки підтримувати нас.
Нині ми не можемо дозволити собі неадекватність. Два роки тому українці дозволили собі потішатися з карти Bild (замість того, щоб серйозно готується до нападу) – а Путін взяв і напав. І не просто напав, а захопив і вже майже два роки тримає в своїх руках величезний шматок нашої території.
Бути адекватними – значить не заплющувати очі на небезпеку, а навпаки, дивитися їй у вічі. Зараз ми бачимо, що Путін за рік отримав певний успіх саме в цій пропорції: трохи на фронті і суттєвіше – у мізках.
Якщо подивитися, як за рік змінилася ситуація на карті, то зміни ледь помітні. І можна сказати: ну, взяв він Бахмут, тепер Мар’їнку, але це лише дрібна частка відсотка території України.
Про те, що відбувається з мізками на Заході, навряд чи треба розповідати. Про все вже сказала поведінка республіканців у Конгресі США, і не варто зайвий раз на цьому зупинятись.
Зупинімося на тому, що відбувається у мізках українців. Ось результати двох соціологічних центрів.
14 грудня КМІС розповів, як за рік зросла популярність ідеї територіальних поступок. Рік тому, у грудні 2022 р., лише 8% були згодні із твердженням, що «для якнайшвидшого досягнення миру та збереження незалежності Україна може відмовитися від деяких своїх територій». У травні 2023 р. – 10%, у жовтні – 14%, у грудні – 19%.
Відповідно знижувалася популярність протилежного твердження. Рік тому 85% українців наполягали, що «за жодних обставин Україна не повинна відмовлятися від своїх територій, навіть якщо через це війна триватиме довше і будуть загрози збереженню незалежності». У травні 2023 р. – 84%, у жовтні – 80%, у грудні – 74%.
Трохи раніше група «Рейтинг» з’ясувала, як за рік у мізках українців послабшала надія на перемогу. Респондентам пропонувалися три сценарії розвитку подій. Вважали за необхідне «воювати до повернення кордонів станом на 1991 рік» 73% у лютому 2023 р., 69% – у липні, 56% – у вересні. А у листопаді – 47% (тобто вже менше половини).
Варіант «Воювати до повернення кордонів станом на 23 лютого 2022 року» у лютому та липні підтримували 11%, а у вересні та листопаді – 22%.
«Припинити бойові дії і почати пошук компромісу на переговорах» були згодні 12% у лютому, 14% у липні, 17% у вересні та 22% у листопаді.
Результати КМІС та групи «Рейтинг» показують дуже тривожну динаміку. Частково це наслідок того, що рік тому ми занадто сміялися з ворога – з «чмобиків Путіна», з «лінії Суровікіна» тощо, поки ворог серйозно готувався до довгої війни на виснаження.
Так завжди буває, коли розбиваються рожеві окуляри. Людській психіці властиво кидатися з крайнощів у крайнощі – учора були завищені очікування, і сьогодні вони обертаються зростанням песимізму.
Тому зараз нам потрібні не лише західна зброя та західні гроші. Нам життєво потрібно навчитися адекватності.
Не йдеться про те, щоб шукати компромісу з ворогом, який бажає нам смерті. Мова про те, щоб ставити перед собою приземлені, але здійсненні цілі. Зараз нам важливо хоч би не програти війну на виснаження. Для цього потрібно закопуватись у землю, навчати війська і одночасно бити по ворогові всім, чим можна. Переконати Захід, насамперед американських республіканців, що розумної альтернативи підтримці України немає, тож треба давати зброю та гроші. А для внутрішнього вживання припинити розмірковувати про перемогу в короткостроковій перспективі. Обіцяти тільки кров, важку працю, сльози та піт.
Це треба було робити ще рік тому. Але цього не було зроблено – і рік став не просто втраченим; а, судячи з суспільних настроїв, усе стало лише гірше.
Якщо ми дозволимо собі ще один рік неадекватності, можливо, Путіну не доведеться чекати 2026-го, щоб отримати все те, чого він хоче.
Юрій Вишневський / Ділова столиця
