середа, 7 грудня 2022 | ПРО ПРОЄКТ | КОНТАКТИ

Визнати Ічкерію: Для чого це робиться Україна завдала гібридного удару по російській державності

Верховна Рада України не визнала суверенітет та незалежність Чеченської Республіки Ічкерія (ЧРІ). Відповідний законопроект №7551, поданий депутатами Олексієм Гончаренком та Мусою Магомедовим 11 липня, ще опрацьовується Комітетом з питань зовнішньої політики та міжпарламентського співробітництва.

Однак 18 жовтня Верховна Рада визнала Чеченську Республіку Ічкерія тимчасово окупованою Російською Федерацією. Саме про це йдеться в ухваленому законопроекті №8132.

Різниця неочевидна, але вона є. Пряме визнання ЧРІ державним утворенням передбачає, зокрема, відповідний набір процедур на кшталт оголошення urbi et orbi, що ми вважаємо її незалежною і суверенною державою та повноправним членом міжнародної спільноти – і передачу уряду ЧРІ відповідного документу. Наразі про це не йдеться.

Однак очевидно, що визнати територію окупованою, не оскарживши суверенітет окупанта над нею, неможливо. І саме цей нюанс дає можливість тлумачити рішення Ради як визнання ЧРІ – але це не декларативне визнання тут і тепер, а визнання стану, наявного де-факто. Буде надалі ухвалено проект Гончаренка-Магомедова чи ні, це створює прецедент, адже досі жодна держава-член ООН її не визнала. Кумедно, що таким самим визнанням де-факто з боку Росії став підписаний в 1997 році між президентами Борисом Єльциним та Асланом Масхадовим «Договір про мир і принципи взаємин між Російською Федерацією і Чеченською Республікою Ічкерія».

Навіщо це нам? По-перше, тут є очевидне дзеркалення кроків, до яких вдалася Москва, визнавши «незалежність та суверенітет» так званих «народних республік» Донбасу. Для Росії цей прожект завершився фіаско: серед членів ООН ініціативу підтримали лише Сирія та КНДР, чиї режими залежать від Москви і є міжнародними ізгоями. Україна, однак, має непогані шанси зламати західне табу на підтримку сепаратизму в Російській Федерації, яке склалося за Єльцина і раннього Путіна.

Держави Східно-Центральної та Центральної Європи й Балтійського басейну цілком можуть долучитись до ініціативи Києва. Щоправда, це дасть кремлівській пропаганді переконливий доказ тези про «бажання Заходу розвалити Росію». Що ж, визнання уряду ЧРІ в екзилі за визначенням є делегітимацією уряду Кадирова, а відтак – викликом путінській вертикалі. І тут питання, наскільки широким буде це визнання.

Звісно, Захід розвалювати Росію не хоче так само, як не хотів розвалювати СРСР: він і досі впевнений, що коли йдеться про ядерну державу, завжди краще мати справу з одним центром прийняття рішень. Тому розраховувати на підтримку Парижа із Берліном чи Вашингтону не доводиться навіть тепер, і вже хоча б тому сьогоднішнє рішення Ради ламає інший російський наратив – про «київську маріонетку» Заходу.

Наступний ключовий момент – попри те, що понад 80% населення Російської Федерації, серед загиблих в Україні солдат ЗС РФ та мобілізованих непропорційно великий відсоток представників малих народів. «Ічкерійський прецедент» може посилити їх невдоволення колоніальними замашками російського керівництва і спрямувати його в потрібне Україні русло – тим більше що подекуди ґрунт уже підготовлено. Згадати хоч зрив мобілізації в Дагестані.

Розвал імперій традиційно починається з нездатності втримати віддалені території, а низка суб’єктів РФ, де переважає «нетитульний» національний склад, є хорошими кандидатами на цю роль. Тим більше що практично всі вони мають що пред’явити росіянам (геть не випадково в постанові ВР ідеться про засудження геноциду чеченського народу). А деякі з них мають історично свіжий досвід незалежності (питання щодо її формальності чи тривалості в подібних випадках зазвичай є вторинними). Як, приміром, Інгрія чи Тива.

Таким чином, російському імперському проекту брутального створення політичної нації («русский мир» на неросійських багнетах) протиставляється низка проектів національних. На їх основі, зокрема, можна розвинути рух за справжню федералізацію РФ, який можуть підтримати й у регіонах імперського ядра.

Наразі це все виглядає, головним чином, як символічний жест із примарними шансами на подальшу реалізацію, але після 24 лютого настав час, коли вікна Овертона відкриваються швидко і навстіж.


Олексій Кафтан / Ділова столиця
Поділіться цим