середа, 28 вересня 2022 | ПРО ПРОЄКТ | КОНТАКТИ

«Спецоперація» в культурній дипломатії: як Росія краде наших митців Росія привчила світ до того, що українського мистецького авангарду не існує. І це дозволяє росіянцям, фактично, приховувати потужний вплив України на світове мистецтво

Попри те, що всесвітню славу здобуло чимало митців, так чи інакше пов’язаних з Україною, визнання українського виміру в їхній творчості досі не відбулося. А їхня українська ідентичність (у випадках Казимира Малевича, Давида Бурлюка чи Олександра Архипенка) або потужний вплив на їхню творчість українського народного мистецтва (як це було з Сонею Делоне чи Олександрою Екстер) досі перебувають у густій тіні бренду «російського авангарду».

Щоб змінити цю ситуацію, необхідні колосальні зусилля українських культурних інституцій та академічної спільноти. Перші кроки на цьому шляху вже зроблено, і яким би нелегким він не був, його все ж необхідно пройти до кінця.

Як Росія за нафтодолари купує культурний капітал

У 2017 році в нью-йоркському Museum of Modern Art пройшла виставка «Революційний імпульс: піднесення російського авангарду». Попри однозначну національно забарвлену назву, на виставці було представлено роботи щонайменше десяти художників, які мали складні ідентичності, але належать, принаймні частково, до українського авангарду. Серед присвоєних росіянцями діячів — такі відомі у всьому світі митці, як Казимир Малевич, Володимир Татлін, Олександра Екстер, Давид Бурлюк і навіть Олександр Довженко.

До цієї виставки, спонсорованої російським меценатом та організованої найповажнішою інституцією, що пропагує сучасне мистецтво у США, у фахівців одразу ж виникло багато питань. З одного боку, випливли численні помилки у підписах до робіт, а з іншого, сама назва виставки вказувала на підігравання російській владі, що взялася за ототожнення вже розкрученого бренду «російський авангард» з російською революцією. І це попри те, що авангард як мистецьке явище на території російської імперії сформувався з 1907 до 1914 року і в цей час був тісно пов’язаний з Україною.

Креативна директорка Українського інституту Тетяна Філевська вважає, що таке ототожнення мало привести до очевидного висновку про «вєлікую русскую культуру» і «вєлікую россію». Вочевидь, мотивація тут лежить у сфері «м’якої сили», культурної дипломатії.

І ця виставка, як і чимало інших, продемонструвала стратегію Росії: купівлю за нафто-газові гроші культурного капіталу, авторитету на міжнародній культурній арені. Адже імідж держави, що стала однією з колисок світового авангарду — чи не цінніший, ніж авторитет, здобутий «вєлікім русскім балєтом» або творчістю Толстоєвського.

Єжи Онух, ексдиректор Польського Інституту в Україні та США, визначає, що «культурна дипломатія — це продаж іміджу країни засобами культури». Причому здійснюється цей продаж за чималі бюджетні вливання.

А пані посол України у США Оксана Маркарова так прокоментувала зусилля російської дипломатії у сфері культури: «Протягом останніх десятиліть мільйони доларів США, якщо не більше, були витрачені на розвиток «м’якої сили» Росії. Фонди «Рускій мір», «Росспівробітництво» та багато інших неурядових фондів, створені олігархами як у США, так і в Україні. І це має припинитися, тому що тепер ми бачимо, що вони продовжують використовувати це як зброю для захисту Росії будь-якими можливими способами».

«Потужний культурний наступ» російського нахабства  

Окрім конструювання власного культурного образу, «м’яка сила» російської культурної дипломатії виконує ще одне вагоме завдання — позбавляє Україну іміджу одного з важливих джерел світового авангарду. «Росія робила й робить вигляд, що українського авангарду не існує взагалі. І привчила до цього світ», — наголошує мистецтвознавець Дмитро Горбачов.

Його думку доповнює один із найвідоміших дослідників творчості Казимира Малевича, француз Жан-Клод Маркаде: «Уже кілька десятиліть я борюся проти російської культурної агресії, яка нині посилюється через політичну ситуацію. Активна русифікація триває. У всіх своїх книжках і статтях я їй протидію, вживаю термін «український». Росіяни ж ним не послуговуються, кажучи, наприклад, «київський», вказуючи, що Малевич поляк. На останній виставці Малевича в галереї Тейт він був представлений виключно як російський художник, без жодної згадки про зв’язки з Україною. Для них він досі російський художник».

Російські чиновники мистецької галузі неприховано, не добираючи слів коментують подібні досягнення власної культурної дипломатії. У нещодавньому інтерв’ю директор Ермітажу Михайло Піотровський таким чином пов’язує наративи про «спецоперацію» та виставки російських музеїв за кордоном:

«Наші останні виставки за кордоном – це просто потужний культурний наступ. Якщо хочете, свого роду спецоперація. Яка багатьом не подобається. Але ми наступаємо. І нікому не можна дати завадити нашому наступу… До початку «спецоперації» в Україні виставки російських музеїв були всюди… Це і була наша, якщо хочете, спецоперація, великий культурний наступ».

Вочевидь, серед згаданих Михайлом Піотровським виставок було чимало присвячених саме «російському авангарду». Наприклад, лише у 2013-2014 роках виставка під промовистою назвою «Казимир Малевич і російський авангард» пройшла одразу в трьох містах – Амстердамі, Бонні та Лондоні. При цьому український аспект творчості Малевича традиційно ігнорували.

Так, за словами славіста Фелікса Філіпа Інгольда, «є дещо, що об’єднує Художній музей Базеля в Швейцарії з його невеликим, але вартим уваги зібранням робіт Малевича і Виставковий зал у Бонні в Німеччині з масштабною виставкою робіт того ж Малевича. Як у Базелі, так і у Бонні куратори виставок вшановують художника як визначного героя революційного авангардного мистецтва Росії. І там, і там навмисно забувають про українське походження митця».

Згаданий Михайлом Піотровським «наступ» здійснювався не лише через виставки – тут застосовується широкий спектр інструментів. Від роботи з мистецтвознавцями, що отримували доступ до матеріалів, пов’язаних з авангардом у російській імперії та радянському союзі, до тематичних заходів, які пропагували російську культуру.

Ексочільниця Центру стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки Любов Цибульська стверджує, що чимало з тих митців, яких росіянці звикли називати російськими, насправді тікали з Росії і ніколи не називали себе росіянами. Наприклад Олександра Екстер приїхала в Україну, щоб отримати паспорт УНР, а при цьому на весь світ вона позиціонується як російська художниця.

Любов Цибульська підкреслює: «Росія намагається показати, що має велику, багату культуру. Нібито вона не агресор, який роздмухує війни, а насправді культурна нація».

Завдяки таким цілеспрямованим зусиллям радянської, а потім і російської культурної дипломатії в академічному середовищі (а за ним – і в масовій культурі) утвердився погляд на багатьох митців, тісно пов’язаних з Україною, як на представників саме «російського авангарду».

Мова йде як про Казимира Малевича, Давида Бурлюка чи Олександра Архипенка, які прямо ідентифікували себе українцями, так і про Соню Делоне, Олександру Екстер чи Володимира Татліна, для яких українське мистецтво, передовсім – народне, стало важливим джерелом натхнення попри загальноприйняте уявлення про інтернаціональний характер їхньої творчості.

Не в останню чергу такі стереотипи утвердилися через замовчування та приховування українського контексту авангардного мистецтва. А ще – через те, що українській культурі впродовж довгого часу навішували ярлики «хуторянської», «етнографічної», мало не всуціль «кітчевої», гопашно-шароварної та відверто антисучасної. Хіба ж така культура здатна докластися до народження авангарду?

Переатрибуція українських художників: на початку нелегкого шляху

Утім навіть усвідомлюючи себе українцями, митці авангарду не творили «націоналістичне» мистецтво. І великою помилкою буде зводити увесь їхній творчий доробок винятково до українського контексту.

«Присвоїти авангард з націоналістичних позицій на рівні практичних дій ніби і можливо, от тільки він тоді перестає бути авангардом. Його універсалістський сенс, його всесвітність, його направленість в універсалізований та постнаціональний світ – все це стає неможливим. Доводиться замість цього повторювати якісь байки про те, що Малевич любив сало», – стверджує з цього приводу художник Нікіта Кадан.

А Олександр Архипенко в одному з листів до свого брата, міністра часів Директорії Євгена Архипенка пише: «Наша незгода у мистецьких питаннях випливає з того, що ти націоналіст і на мистецтво дивишся крізь призму національності, а я художник і на національність дивлюся крізь призму мистецтва, я прагну відобразити себе в мистецтві, і якщо в моїй крові є частка української естетики (не сюжети), то вона відбивається у моїх формах. З українською творчістю я знайомий і дуже її люблю. Потрібен стиль, а він був у давніх українців».

Чи значить це, що будь-які спроби повернути Казимира Малевича або Олександру Екстер в український контекст неодмінно наражатимуться на звинувачення в українському націоналізмі та відкидатимуться академічною спільнотою, а далі – й ширшою публікою? Насправді тут усе залежить від методів, якими буде донесено меседжі про такий контекст.

Генеральний директор Українського інституту Володимир Шейко розповідає, що ця установа вже активно працює над переатрибуцією привласнених Росією митців, чиї роботи є в колекціях провідних музеїв світу.

Шейко при цьому зауважує, що переатрибуція художників, письменників або інших діячів культури – це дуже довга справа. Адже світова академічна спільнота довгий час досліджувала конкретні постаті і їхній творчий спадок в контексті певних національних маркерів, і їхню зміну або навіть доповнення необхідно ретельно та аргументовано доводити.

Для того, щоб відкрити світові український вимір авангардного мистецтва, потрібно багато часу, коштів та організаційних зусиль. Повномасштабне вторгнення Росії до України може дати імпульс цьому процесові, до того ж хвиля підтримки відчиняє двері перед українською культурою в усьому світі.

У тому ж Museum of Modern Art нині відбувається виставка «In Solidarity», що репрезентує творчість «митців, які народилися на території сучасної України», зокрема – Архипенка, Делоне, Малевича та Єрмілова.

І нехай в описах до неї немає акценту на приналежності цих митців саме до українського авангарду, однак це вже можна вважати прикладом їх винесення за межі смислового поля «російського авангарду». Шлях їхньої переатрибуції буде нелегким, але все ж він не є нездоланним.


Богдан-Олег Горобчук / Еспресо
Поділіться цим