Ощаслививши свої сім’ї трофейними холодильниками, які прихопили втікаючи з Бучі та Ірпеня, російські окупанти продовжують похід «проти Заходу» на окупованому півдні України. Але українці чинять опір «руzzкому кораблю» в степах Запоріжжя та Херсонщини, де Кремль готує черговий псевдореферендум. Спецкор російського видання «Комсомольська правда» 25 липня у своєму включенні у прямий етер поскаржився на пасивний опір українських освітян колаборації з окупантами у Мелітополі: «мы к людям помягче… идет борьба за души… самое главное, кого расстрелять, это ситуация с 1 сентября… у меня волосы встали подмышками, половина учителей отказалась выходить на работу… они получают деньги на карту от «Приватбанка» из-за линии фронта… готовятся учить деток соловьиной мове, истории своеобразной государства Украина с помощью дистанционного обучения».
Стикнувшись у такий спосіб в Україні з традиційним питанням російського класика Федора Достоєвського: «що ви робитимете з протестом моєї особистості?», окупанти готові застосовувати традиційні ж, але вже радянські методи: розстріл представників місцевої влади та/або членів їхніх родин як заручників, виселення з дому, ҐУЛАҐ в степу.
Журналіст «Радио Комсомольская правда» Сєргєй Мардан, наголосивши, що «мы-то освобождаем советскую Украину, а не что-то чужое и непонятное нам…», тут же пропонує кореспонденту в Мелітополі варіанти: «обратиться к опыту незабвенного Нафталия Ароновича Френкеля… отнять у них кредитки, заставить их сожрать… выселить их из квартир… что-нибудь в духе нашего старого, доброго ГУЛАГа… дайте им ГУЛАГа, чтоб шуба завернулась… почему бы не устроить небольшой локальный запорожский ГУЛАГ, аккуратненький такой, в степи, под палящим солнцем для учителей, которые пока что не научились нашу прекрасную Родину любить…»
Загалом півтори години поспіль журналіст «Радио Комсомольская правда» у прямому етері закликав застосовувати до непокірних українських вчителів у Мелітополі практики НКВС та «Смершу». Виглядає так, що не лише Путін довойовує свою Другу світову, але й «глубинный телевизионный народ».
Отже, все, що вони вміють окрім як мародерити наші холодильники, це взяти сім’ю в заручники та швиденько організувати ҐУЛАҐ скрізь, куди приходять, аби українці – як наші мелітопольські вчителі – не чинили спротиву окупації. Одночасно, вчителям-колаборантам загарбники теж не довіряють, стимулювати їх вищою оплатою сенсу не вбачають, бо вони «будут учить трусости и предательству». Та й грошей на підкуп катма.
Терор «сімейним заручництвом» ми вже переживали. Чекісти ленінського призову вперше випробували цю тактику в боротьбі за Україну у 1918 р. Після втрати нашої української державності у 1921 рр. – ми повною мірою відчули державний червоний терор, чекістське сімейне заручництво та життя у ҐУЛАҐу – у містах (будинки примусової праці, БУПРи), у селах (колгоспи без паспортів, з трудоднями), в армії (тилове ополчення), у концтаборах на неосвоєних територіях СРСР.
Щойно ленінські червоноармійці, набрані з угорських та китайських «інтернаціоналістів», учорашніх «богоносців» з внутрішніх російських губерній принесла в Україну на багнетах російський комунізм, концтабори за російським зразком з’явилися у нас.
Чому так? Та тому, що комуністичне будівництво, тобто націоналізація та спроба замінити ринок державним плановим господарством, миттєво призвели до колапсу економіки. Довелося запровадити загальну трудову повинність. Ленін задумав її ще у вересні – на початку жовтня 1917 р. як засіб боротьби з експлуататорськими класами» та їх примусу до нової державної служби.
Агітаційний плакат 1920 року
Але застосування систематичного примусу планувалося «одночасно до усіх класів», у тому числі до «більшості робітників і селян. Влітку 1918 р. влада РСФРР створила перші концтабори. З 15 квітня 1919 р. за постановою Всеросійського ЦВК табори примусових робіт для політичних та кримінальних злочинців організували при відділах управління губвиконкомів рад з утриманням за рахунок кошторису НКВС.
Розміщували концтабори безпосередньо у містах, приміських садибах, маєтках, монастирях, їх фінансування та управління було обов’язком губернських надзвичайних комісій (рос.: губчека, губернских чрезвычайных комиссий). Того ж року в Архангельській області створили низку концтаборів які, на відміну від решти, мали працювати без кредитів на утримання від НКВС, на госпрозрахунку.
У травні 1920 р. Микола Бухарін у книзі «Економіка перехідного періоду» обґрунтував соціальне насильство та примус як «функцію» економіки, покликану бути «важелем економічного перевороту» і «чинником самоорганізації та примусової самодисципліни трудівників».
У тому ж 1920 р. архангельські концтабори реорганізуються у мережу Північних таборів особливого призначення, у жовтні 1923-го вся мережа перетворилася на Управління Соловецьких таборів особливого призначення (рос.: УСЛОН, Управление Соловецких лагерей особого назначения) на 8 тис осіб.
До 1929 р. це єдиний в СРСР виправно-трудовий табір, який став високоприбутковою багатогалузевою промисловою зоною (тільки за 1927 р. лісозаготівля дала 5 млрд золотих руб).
Культурне життя УСЛОНа – соловецький театр, журнал, газети, радіо, курси лікнепу – було покликане «перекувати» колишні «паразитичні елементи» на радянських людей, тому стало зразком для організації культурно-виховних частин системи концтаборів (рос.: КВЧ, культурно-воспитательная часть), яку розгорнули з 1929 р., у період сталінського комуністичного штурму.
Зауважу, що реорганізація Північних таборів у мережу припадає на запровадження непу. На місцях при губвиконкомах концтабори у березні-квітні 1920 р. перейменували на ДОПРи (дома принудительных работ, в Україні БУПРи, тобто будинки примусових робіт) та перепідпорядкували Наркомату юстиції, а в 1922-му передали до ОГПУ.
Збір законів і розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України і Уповноважених РСФРР. — 1920 — Ст.269
З 1929 р. соловецьку практику поширили на всю країну, а мережу таборів розгорнули аж до Тихого океану. «Тріумфальна хода» ҐУЛАҐу відбувалася після прийняття Женевської конвенції 1930-го року про заборону рабської та примусової праці у світі. На початку 1930-тих її ратифікували більше 40 країн світу. Звісно, окрім СРСР: тут навпаки з 1927-го заборонили називати у пресі та в офіційному документообороті все, що було пов’язане з концтаборами, а ҐУЛАҐ після побудови Біломорканалу зробили частиною планової економіки.
Хоча, як швидко з’ясувалося, відсутність закордонних кредитів, техніки, кваліфікованих фахівців з геологічної розвідки та будівництва шахт, підприємств, інфраструктури, економічного стимулювання праці – «якби зекам платили всю зарплату, то збанкрутувало б і НКВД, і совіцька влада» – зробили примусову працю неякісною та нерентабельною. А «перековку» людей і взагалі сумнівною: радянська людина отримала щеплення кримінальною субкультурою на десятки років.
В Україні практику організації концтаборів при губчека почали застосовувати з жовтня 1920 року. Втрималася у нас ця сталінська цивілізація ҐУЛАҐу тільки завдяки застосуванню систематичного терору. А щоб українці її полюбили – постаралися зробити концтабір привабливим засобами літератури соцреалізму.
Тетяна Євсєєва / Ділова столиця
