Найголовніше, що треба зрозуміти станом на зараз – пішов буденний плин війни. Нашим збройним силам вдалось сформувати чіткі фронтові напрямки, зупинити неконтрольовані рухи російських колон, які проходили українською територією як ніж крізь масло. Рашистських загарбників, маркованих зловіщими літерами Z і V – з шаленим бажанням помсти чекають скрізь. Наша армія з «байрактарами» і «стінгерами». Наші військові льотчики, які ювелірно збивають повітряних терористів з досвідом масових убивств в Сирії – і тепер уже в Харкові, Охтирці та Чернігові. Наші народні месники із мисливськими рушницями, які влаштовують полювання на рашистську десантуру – і не знають милосердя. І урешті наші тракторні війська, які хвацько прибирають з озимих супер дорогі та надзвичайно модні «тигри», «буратіно» і «тунгуски».
Ми навчились не знати жалю щодо загарбника, який розстрілює пологові, школи, дитсадки й спальні квартали. Саме тому ми уже навчились сміятися смерті в лице і фільмувати для російських мам і любимых женщин русского солдата – печеню з окупанта. «Ти ж хотів землі моєї, тож змішайся разом з нею…».
Так, є ще поодинокі українські кумушки, які кажуть, ой, російські солдати такі молоді. Мабуть, не знали, що стануть м’ясом. Треба цих двадцятирічних дітей пожаліти, витерти соплі та дати скибку хліба, вирощену на тій землі, де Путін і його орда знищують наш народ під нуль. Документи, які все частіше знаходить то СБУ, то наші бойові бригади – свідчать, що московитська сарана цілком розуміла, куди вона йде. «Взять Киев за два дня», «расстрелять побольше укров» і зґвалтувати більше «хохлушек». Тож хай кожного, хто читає цей текст – не збивають добре завчені настанови від російського політрука, що брудний загарбник просто був на військових навчаннях і просто так заблукав аж під Миколаєвом.
З того, що уже можна сказати точно – Путін і його орда сподівались на бліцкриг. Він полягав у тому, що псковські й ульяновські десантники, дуже сильно розпіарені кадирівці та військові зрадники із Криму зразка 2014 року – дуже швидко візьмуть Харків, закріпляться у Маріуполі й головне – візьмуть Київ. На попелищах Ірпеня, у гаражах навіть знайшли цілий склад… із парадною формою російських льотчиків. Після ліквідації легітимного президента Володимира Зеленського, захоплення урядового кварталу і встановлення маріонеткового уряду – рашистсько-білоруські загарбники планували провести на Хрещатику… переможний парад. От для чого потрібні були святкові кашкети в орендованому ірпінському гаражі.
Безумовно за успіху такого сценарію у Києві були б масові протести. І тут рашистські загарбники надійно підготувались. На аеродром Гостомеля кілька разів висаджували сибірську Росгвардію, елітні підрозділи ОМОНу та СОБРу. Кілька вцілілих полонених горе-ментів зараз щедро роздають інтерв’ю на прес-конференціях і ллють крокодилячі сльози, що в Україну більше ні ногою. Під Харковом – ще одним дуже бажаним трофеєм Путіна кілометровими трасами лежать не тільки кинуті нові танки, САУ, ПЗРК, РСЗВ, а й автомобілі Росгвардії. У цих машинах була маса захисного екіпірування для розгону демонстрацій, щити та кийки. Рашисти були упевнені, що після того, як їх кантемирівські дивізії та псковські десантники почеплять аквафреші над Києвом та Харковом – опору не буде. Хіба вийде якась невдоволена купка «бандерівців», яких хутко, як в Москві чи Пітері можна легко загнати кийком в автозак – і все. Українське питання можна вважати закритим для наступних поколінь росіян – як про це говорили в перший день вторгнення рашистські геббельси.
Але український народ кийками не розігнати. Наші люди кривдників знищуватимуть. Дуже часто мечем самого загарбника – у РНБО звітують, що ЗСУ отримало стільки елітної трофейної техніки, скільки їм за вісім попередніх років не поставав наш рідний оборонно-промисловий комплекс. Можна ненадовго заволодіти землею, але заволодіти народом неможливо. Легкої прогулянки в стилі «русской весны» Донецьк-2014 уже ніде нема. Коли тисячі херсонців, мелітопольців і каховців виходять із прапорами та кричать «Рашист іди додому» – це дорого того вартує. Наш народ нескорений і просто так свободу не віддасть. І так, ми не росіяни й не білоруси – боязкі слизькі істоти, які вставили синхронно ніж у спину. Ніколи не забувайте перших — хто чітко оголосив, що треба нас «денацифікувати», читай, фізично знищити як націю. І ніколи не забудьте інших – бо ж крилаті ракети в Чернігів, Київ і Житомир летять саме із білоруського Мозиря. Тому не ведіться на сльози рядових росіян і білорусів, що вони не можуть вийти на мітинг проти війни в Україні, бо дядю-мента страшно. А нам не страшно йти на танк окупанта. Нам не страшно кидати в елітне «буратіно» чи бензовоз коктейль Молотова. Нам не страшно, бо нас хочуть вбити, а ми прагнемо жити. І мусимо відстояти свій садок вишневий коло мурованої хатки.
За ці нескінченні дні, які зливались в одне 24 лютого – стало дуже чітко видно, що базовий і певно, єдиний політичний задум Путіна провалився. Янукович не стане президентом України. Легкого проголошення народних республік за прикладом «ЛДНР» також вже не буде. Єдине, що йому залишається — це завалювати нас демотивованою армією і горою заліза, які сунуть сюди на явну утилізацію. У Росії ще буде багато металобрухту і м’яса, яке прагне стати органічним добривом для наших посівів кукурудзи. Але українці надпотужно знищують живу силу і техніку ворога. Одинадцять тисяч убитими – це дуже великі втрати як для сучасних воєн. Темпи нищення техніки також разючі. Питання – скільки ця війна забере наших сил, нашої крові й нищитиме під нуль нашу інфраструктуру…
Легкої окупації України у Росії уже не буде. Опір людей у тимчасово захоплених містах Півдня і Сходу однозначно вказує на це. І тому недобитки рашистів та повітряні терористи нині продовжать улюблену тактику червоного терору мирного населення. Коли людей на відрізаних шматках фронту цілеспрямовано лишають без світла, зв’язку і тепла. Коли не пускають рятувальників до матерів із дітьми під завалами на Київщині. Коли стирають наче ластиком серце і наукові заклади Харкова. Коли випалюють Чернігів і Охтирку тільки тому, що тамтешні козаки не здались і показали дулю. Коли тупо грабують банкомати, супермаркети й шоколадну фабрику у Тростянці.
Безумовно, ще проллється від цього цілеспрямованого геноциду чимало крові невинних українців. Ще буде багато сліз на очах матерів за мертвими дітьми. І сотні українських – залюблених діточок уперше дізнаються про людську підлість. Про чистий рафінований терор. Багато з них уже стали сиротами та поїхали із рідних міст без надії на життя, яким воно було до війни.
Але – я впевнена, що кожен кат, кожен убивця буде виснажений і покараний. Вже почалось сафарі за пілотами-убивцями. І щастя тому, хто попав у руки ЗСУ, а не розлюченим харків’янам чи чернігівцям. Їх забивають насмерть молотками та лопатами. Мертвий рашист – надійна страховка від касетної бомби у твій будинок.
Росія ще не зрозуміла мізками, що відкусивши від України нині – вона вдавиться. Економічні санкції ще не задіяли на повну потужність, але те, що відбувається зараз на Росії – це тільки старт мандрівки в СРСР. З усіма вигодами чисто «русской культури» – щами, лаптями й продуктовими талончиками. Наче у машині часу люди, які вже звикли до комфортного буржуазного життя – опиняться у темних сталінських часах.
Ми обов’язково виграємо, адже путінські криворукі воєнні стратеги – керувались застарілим образом України початку нульових. Коли рівень зросійщення, багатовекторності та залежності від Москви був такий, що трюки із Росгвардією й обіймами з ульяновськими десантниками ще могли проскочити. Час змінився – нині все українське суспільство як єдиний злагоджений конвеєр подає набої, бинти та бутерброди українському війську. І у нас є новий план на зловісну літеру Z, якою рашисти обліпили свої танки, винищувачі, тушки й навіть рефрижератори. Zнищено. Zнешкоджено. Zакопано. Zбито.
Справмося до квітня. Бо далі треба садити соняхи й кукурудзу на органічному добриві з тушок рашистів. Є відчуття, що врожай буде добрий.
Марина Данилюк-Єрмолаєва / Еспресо
