Натяки на те, що Молдова та Придністров’я повернуться до давніх, але дотепер цілком безрезультатних спроб врегулювати конфлікт, спливали в інформаційному просторі ще в кінці минулого року. Зокрема, в грудні президент самопрогшолошеної республіки Вадим Красносєльський запропонував Кишиневу терміново розпочати переговори про шляхи подолання конфлікту. Пропозицію енергійно підтримали в Кремлі — де вона, напевно, і була сформульована та передана маріонетковому лідеру для озвучення. Тоді молдовські посадовці заявили, що жодних офіційних пропозицій не отримували — і, здавалося, відклали російські вимоги у довгий ящик.
Втім, вчора все змінилося. У Кишиневі було призначено нового віце-прем’єра з питань реінтеграції (ця посада залишалася вакантною впродовж кількох місяців). При тому у Молдові не виключають, що переговори з Придністров’ям — ясна річ, з «модерацією» Кремля — розпочнуться вже в найближчі дні.
В цьому місці виникає логічне запитання — чому президент країни Майя Санду та прем’єр Наталія Гаврилиця погодилися розпочати переговорний процес, пропозиції стосовно якого ще місяць тому воліли ігнорувати?
Відповідь на це питання очевидна. Ситуація з постачанням та оплатою російського газу у Молдові склалася критична. Практично щомісячно в районі 20 числа виникає реальна загроза, що російський «Газпром» перекриє вентилі — в прямому, а не фігуральному значенні. Через газову кризу в країні від сьогодні діє надзвичайний стан. Перспективи «дотягти» ситуацію за наявного рівня цін на газ до весни видаються доволі суперечливими.
За таких обстави Росія може — і буде — тиснути на Кишинів, примушуючи до переговорів із Тирасполем. Однією з цілей такого тиску буде повне, або бодай часткове визнання Молдовою боргів за газ, які Придністров’я наробило перед «Газпромом» за весь період свого існування. Але ця мета для Кремля є побічною і дрібною.
Натомість головна ціль всього дійства — це продемонструвати світу той факт, що Кишинів може розмовляти зі своїми проросійськими сепаратистами напряму, а от Київ — відмовляється. Тому на кордоні Молдови і Придністров’я тихо, а от на лінії зіткнення на сході України — стріляють.
Звичайно, переговори між Молдовою та Придністров’ям навряд чи закінчаться якимось «проривом». При владі у Кишиневі вже не Додон, більше 60% громадян Молдови підтримують курс на євроінтеграцію, чинні політичні еліти мають виражено прозахідний характер. Врешті, навіть свіжопризначений віце-прем’єр з питань реінтеграції, Олег Серебрян, є послідовним «уніоністом» — себто прихильником об’єднання Молдови з Румунією. За таких умов шанси на повернення Молдови в «русскій мір» в обмін на повернення Придністров’я виглядають вкрай непереконливими. А на інших умовах ніхто Кишиневу Тирасполь не віддасть. Але в тому, що майбутні переговори будуть використані Росією в якості аргументу на користь необхідності примушувати Київ до прямого діалогу із бойовиками, сумнівів не виникає.
Що, з одного боку, не надто тішить. Але, з іншого, дає надію на те, що розвиваючи інтригу з Молдовою, Росія готується до дипломатичних, а не окопних битв за Донбас.
Окрім того, історія з Молдовою вкотре дає Україні іще один практичний урок. Будь-яка залежність від Росії є потенційною загрозою для національної безпеки. Звичайно, ми не купуємо газу напряму від «Газпрому» — хоча проблеми у цій сфері також маємо. Але, приміром, колосальна залежність України від білоруських продуктів нафтопереробки може закінчитись точно так само. Десь за місяць до посівної їх експорт припиниться. До початку «діалогу» Києва з «народом Донбасу». Бажаючи зберегти незалежність у прийняті зовнішньополітичних рішень, ніколи не варто забувати про токсичність російських (а з недавнього часу — і білоруських) енергетичних ресурсів.
Тарас Паньо / Depo.ua
