«За особливі заслуги перед Україною» – таке формулювання при наданні громадянства дозволило Олександру Невзорову та його третій дружині Лідії оминути купу процедур, у тому числі й іспиту на знання української мови. У чому ж особливі заслуги Невзорова перед Україною? Наразі єдиною такою заслугою виглядає те, що він зайняв різку антивоєнну позицію і з неї жорстко критикує путіна, його режим та пропагандистську машину кремля. Але чого в цьому більше – щирості чи притаманного Невзорову авантюризму – велике питання. Якби обставини склалися інакше, він міг стояти поряд із чорноротими Володимиром Соловйовим і Дмитром Кисельовим. Але не стоїть. Можливо, його просто не підпустили. І він почав власний проект антипропаганди – називав анексію Криму мародерством, насміхався над скріпним «Безсмертним полком», знущально відгукувався про путіна і його оточення. А його атеїзм спрямувався проти РПЦ та патріарха Кирила.
При цьому не варто забувати, що Невзоров тісно співпрацював зі стовпами російської пропаганди Михайлом Леонтьєвим і Костянтином Ернстом, на президентських виборах 2012 року був серед довірених осіб путіна, стверджував, що тільки той «зможе утримати від катастрофи імперію, яка щомиті розвалюється». Пізніше пояснював: підтримав путіна на знак подяки, що той у 1990-х буцімто відмовив свого тодішнього шефа Анатолія Собчака замовляти його вбивство. Чи це правда? Журналістський стиль Невзорова – плодити конспірологічні теорії, нагнітати треш, хайпувати на скандальних темах. Таким він був завжди, не відходить від цього стилю і зараз. Але якими є його світоглядні переконання? В одному з інтерв’ю він зізнавався: ні в що не вірить, для нього взагалі нічого святого нема. Невзоров точно не ліберал, хоча співпрацював і з ліберальними медіа, поки вони в росії ще були. Про себе каже: перехворів фашизмом, але не відмовляється від минулого досвіду. Більше того, Невзоров запевняє: саме цей досвід робить його «максимально страшним на ідеологічному фронті». Нарцисизм, до речі, також завжди був притаманний Невзорову. Своє прізвище він зробив брендом.
Очевидно, Олександр Глібович переконав когось в українській владі, що може бути дуже корисним у протидії російській пропаганді. Почасти це так і є. Але слід пам’ятати, що Невзоров неодноразово міняв свої погляди. У молоді роки він був релігійною людиною, навчався у Московській духовній семінарії, звідки його відрахували. Сам журналіст запевняв: відмовився від церковної кар’єри, бо у нього нормальна сексуальна орієнтація. Його також добре пам’ятають по серіалу «Наші», в якому героїзувалися радянські силовики, та по фільмах «Пекло» і «Чистилище» про Першу Чеченську війну. Росіяни в цих фільмах виглядали визволителями. Згодом Невзоров називав Чеченську війну «непотрібною», пророкував розвал росії. Звісно, погляди кожної людини можуть еволюціонувати з часом, але у його випадку виникає питання: коли він був щирим? І чи щирістю мотивувалося звернення Невзорова по українське громадянство.
От навіщо воно йому? Він виїхав із росії до Ізраїлю, потім осів у екзотичній Домінікані. Там міг жити і з російським паспортом. Або, як новоявлена «опозиціонерка» Марина Овсяннікова, знайти прихисток у Німеччині. Чи у Франції, бо вільно володіє французькою. Але Невзоров вирішив стати підданим України. Пройнявся духом українського патріотизму? Попри періодичну зміну політичних поглядів, Олександр Глібович завжди лишався представником «руського міра», тільки не в тому розумінні, в якому цю доктрину зростили при путіну, без скріп і без міфів, розрахованих на сіру масу. І в його випадку, і у випадку, коли громадянство даватимуть іншим «хорошим росіянам», слід розуміти – ці люди можуть бути корисними як зброя у війні, але, отримавши паспорт з тризубом, вони претендуватимуть на те, щоб зі своїм статутом лізти у наш монастир. Тобто займатися громадсько-політичною діяльністю в Україні. Притягнувши за собою свій досвід. Якщо добре придивитися до російських опозиціонерів, навіть лібералів, то їхній досвід виявиться не менш скандальним, аніж у Невзорова.
Ризики від «хороших росіян»
Невзоров не може протягом наступних 5 років стати народним депутатом, у цьому його обмежує Конституція і виборче законодавство. Проте нічого не заважає йому бути лідером якогось політичного руху. Можна припустити, що з Невзоровим перед наданням громадянства все ж проводили якусь співбесіду і він пообіцяв не займатися політикою в Україні. Але не слід забувати, що окрім журналістської діяльності він має й значний політичний бекграунд. Був депутатом держдуми чотирьох скликань, то чому б у майбутньому не отримати ще й мандат Верховної Ради, коли це йому дозволить закон. Тут відразу згадується Михеіл Саакашвілі. Також непересічна в плані харизми й авантюризму особистість. Мабуть, коли йому Петро Порошенко давав українське громадянство, також могли бути домовленості, що екс-президент Грузії не гратиметься в політику в Україні. Тим більше в опозиційність. Але вийшло інакше. Його рух нічого так і не досягнув, проте ситуацію в країні підігрівав добряче.
Можна припустити, що десь нагорі існує план із використання «хороших росіян» для інформаційної боротьби з путінською пропагандою. Не дарма згадана раніше Овсяннікова безперешкодно мандрує Україною. Хто і навіщо її сюди пустив, якщо громадськість категорично налаштована проти неї? Чи і вона вже подалася на українське громадянство?
Сприяння корисним російським опозиціонерам загалом ідея непогана – ворог мого ворога мій друг, – але проєкт формування на наших теренах антипутінського політичного руху потенційно шкідливий для нас. По-перше, у себе в росії опозиціонери давно розколоті і часто ворогують між собою. Цю ворожнечу вони перенесуть і сюди. Неможливо уявити, наприклад, щоб Невзоров, Явлінський і Касьянов (двоє останніх також виїхали з рф) працювали спільною командою. Нам і власних політичних чвар вистачає.
По-друге, якщо ці фігури допомагатимуть боротися з російською пропагандою, то робитимуть вони це з власних світоглядних позицій, які сформувалися в російському політичному полі. Для прикладу можна взяти «Фейгін лайф». У програмах Марка Фейгіна нічого поганого про Україну не говорять, однак там було кілька скандальних заяв окремих наших діячів, що викликало суспільне збурення. А тепер уявимо, що таких медіа-майданчиків буде з десяток. Із сотнями тисяч підписників. Там атакуватимуть путінський режим, і це плюс. Але де гарантія, що паралельно не викривлятимуть інформаційну картинку у вигідному їм ключі? Ми й так від усіх цих товаришів, за певними рідкісними виключеннями, чуємо мантру, що у війні винні путін і його оточення, а прості росіяни не винні.
По-третє, надаючи громадянство України громадянам росії, та сподіваючись, що вони працюватимуть на нашу країну, потрібно все ж дивитися трохи далі, у післявоєнний час. Отримавши паспорт, ці люди стануть резидентами, матимуть тут бізнес, зможуть з часом балотуватися в депутати, працювати у виконавчій владі. Наскільки ми впевнені в цих людях? Одна справа надавати їм тимчасовий політичний притулок і контролювати їхню діяльність та їхні зв’язки, і зовсім інша – впускати їх у наше внутрішнє суспільно-політичне життя. Щоб потім не довелося ламати голову, як відіграти все назад – і позбавити цих людей українського підданства.
Юрій Васильченко / Depo.ua
