Рішення Дарницького районного суду, який заборонив поширення книги Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса» без дозволу одного з лідерів ОПЗЖ Віктора Медведчука демонструє насамперед, як за ці роки змінилася Україна.
На перший погляд — які зміни? Ми знову спостерігаємо все те ж радянське правосуддя, архаїчне і корумповане. Правосуддя, яке є готовим використовувати закон, щоб діяти всупереч здоровому глузду. Щоб переслідувати свободу слова і свободу факту. І при цьому впиватися власною безкарністю у повній впевненості, що за ці неправедні вчинки не буде ніякої відповідальності — ані у самих суддів, ані у тих, хто стоїть за їхніми спинами. І в цьому — головна помилка людей, які живуть в нашій країні так, ніби вона не змінюється.
Змінюється. Якби не змінювалася — Віктор Медведчук не ініціював би цього процесу. Йому не було б соромно за ту роль, яку він відігравав на процесі Василя Стуса. Адже і у Радянському Союзі були дуже різні адвокати. І серед тих, у кого був допуск до процесів правозахисників і дисидентів, теж. Були люди, які використовували цей допуск для того, щоб допомогти своїм підзахисним. І якщо вже не вдавалося пом’якшити вирок, написаний мерзотниками з партійного керівництва, так, принаймні — надати гласності подробицям судового процесу і зробити можливим інтенсивний тиск цивілізованого світу на бандитський радянський режим. І багатьом нашим героям, борцям з цим режимом вдавалося вижити і продовжити свою благородну діяльність завдяки своїм захисникам і їх підтримці. Так що у тому, що Радянський Союз зник з політичної карти світу і хоча б для деяких радянських республік виникли передумови для демократичного розвитку і остаточного розставання з імперією — внесок не тільки дисидентів, а й їхніх захисників — таких, як Софія Каллістратова або Діна Камінська. А ось Віктор Медведчук був іншим юристом. І до краху Радянського Союзу, як у і в перші роки після цього краху, коли радянський менталітет був ще сильним у частини населення, нормально було пишатися саме такими людьми. А таких як Каллістратова або Камінська вважати відщепенцями і зрадниками найсправедливішого у світі устрою. Що поробиш — Радянський Союз був державою, побудованою бандитами і пройдисвітами, в якому чорне вважалося білим, а добро — злом. І дії Віктора Медведчука цілком укладалися в загальну аморальність поведінки кращого учня в цьому суспільстві троглодитів.
А тепер Віктору Медведчуку соромно. І якщо вже він не може заявити про себе як про справжнього захисника українського національного героя, так хоча б намагається домогтися забуття тієї моделі поведінки, яка і привела його до успіху в пострадянській Україні. Тому що саме успіх людини з такою моделлю поведінки і є ознакою того, що після проголошення незалежності Україна продовжувала залишатися просто перейменованою радянською республікою, аморальною спільнотою людей, які зневажають загальнолюдські цінності і власних героїв. Інакше не було б ніякого Медведчука. Але поки Медведчук дійшов до вершин влади, багатства і успіху — країна змінилася. І виявилося що те, що йому допомагало, тепер потрібно приховувати. Тепер потрібно домагатися через суд заборони того, чим він раніше міг заслужено пишатися.
І це означає що рішення Дарницького районного суду не має навіть в короткостроковій перспективі ніякого серйозного значення. Тому що змінилася сама система цінностей. Тому що те, чим раніше можна було пишатися, тепер доводиться приховувати. І тому ті, хто намагається знову втягти нас в радянське минуле, хто запевняє, що наша майбутнє в цьому минулому, в союзі з деградуючою імперією, хто вважає що українська мова нас не об’єднує, роз’єднує, що ми повинні капітулювати, а не чинити опір, що ми повинні брехати, а не говорити правду і що ми повинні тупо реготати там, де нормальні люди стримують сльози — все це згине, як морок. Ніякі судові рішення, ніякі гроші, ніяка підтримка виборців не допоможуть минулому стати майбутнім. Так не буває.
Виталий Портников / Эспрессо
