«Попереджений – отже, озброєний». Добре було б, якби це завжди так просто працювало…
У новорічну ніч нас попередили. Попередили про те, в який спосіб «русскій мір» продовжить гібридну війну проти нас у 2020-му. Всі акценти розставлені, і розумному більш ніж достатньо. Але от розумних на жаль далеко не завжди достатній відсоток. І навіть попри попередження проти деяких речей озброїтись дуже важко.
У новому році нам буде значно важче, аніж було навіть у 2014-му. Бо боротись голіруч проти Януковича із всіма тітушками, «Беркутом», «йолками» та пеньками, чи виходити з коктейлями назустріч «русской вєснє» Гіркіна та Мотороли, і навіть зупиняти силами де-факто народного ополчення Псковську та Кантемирівську дивізії – це не найважче. Ми витримали все це, змусили ворога рахуватися з нами як із серйозним супротивником. І от тепер Імперія Зла наносить нам удар у відповідь, удар підступний та потенційно смертельний. Під ялинку устами Голобородьки нам озвучили нову стратегію Кремля: цього року нас не вбиватимуть брутально та тупо, нас не давитимуть танками. Натомість нас ніжно та лагідно душитимуть у братніх обіймах. Повернення під владу імперії людожерів відбуватиметься під гаслом гуманізму та любові до ближнього. І цій стратегії набагато важче протистояти.
Здавалось би, президент у своїй новорічній промові висловив прекрасні гасла – всім жити дружно, і разом будувати майбутнє. Проблема у тому, що це майбутнє ми бачимо діаметрально по-різному, і саме за те, яке саме майбутнє ми збудуємо, йде війна – вже шість років неперервно, і вже три з половиною століття із перервами.
У нас нема спільної візії майбутнього із випущеними під Новий рік «беркутами», із Лукаш та Єфремовим. Бо у майбутньому хтось із нас має довічно сидіти за гратами за пролиту кров – або ми, або вони. І від того, хто з нас сидітиме, повністю залежатиме те, яким буде майбутня Україна.
І спільне майбутнє із катами з підвалів «ЛДНР» я якось не уявляю. У майбутньому вони або понесуть покарання (ну чи в кращому для них разі ховатимуться у Рашкостані), або ж стануть переможцями та розправляться із усіма нами, як вони розправились із українцями на окупованих теренах. Їхня версія «нашого спільного майбутнього» – це випущені кишки українських активістів (згадаємо Горлівку), розбиті битами голови наших поетів (згадаємо Харків), безкарне побиття всіх, хто говорить нашою мовою (згадаємо геть недавнє вбивство у Бахмуті). Ніякий Голобородько не зробить їх іншими, та не змусить їх відмовитись від такої мрії про майбутнє. Але ніякий Голобородько не змусить мене на таке майбутнє погодитись.
Спроба знайти спільне для всіх мешканців України у тому, що «вулиці мають бути заасфальтованими та освітленими», якнайкраще демонструє фальшиву суть пропонованого нам «Зе-примирення». Дійсно, ніхто не проти асфальту та ліхтарів. Але гарний стан вулиць буває і у вільних країнах на кшталт США чи Західної Європи, і у тоталітарних. У Пхеньяні дуже гарний метрополітен, але чомусь далеко не кожний погодиться жити у Північній Кореї. У «бацькі» Лукашенки дуже непоганий стан доріг, але це не компенсує викрадення та вбивства опозиціонерів. Адольф Гітлер залишив по собі чудові автобани, але ж наряд чи Зеленський готовий за це пробачити йому Голокост?..
З цієї ж фальшивої «опери» і співи про назви вулиць та пам’ятники. Не сумніваюсь, що якби у сучасній Німеччині зберіглася вулиця Геббельса, на ній був би чудовий асфальт, і ліхтарі сяяли б чудовими світлодіодними лампами. Цікаво, що Зеленський відчував би, крокуючи цією вулицею? І чи хотів би він призначити Юлії Мендель побачення під пам’ятником Гіммлерові?
Назви вулиць та пам’ятники – це не про минуле, це якраз про майбутнє. Бо майбутнє будується лише на основі певних цінностей, на тій чи іншій системі координат: що є Добром, а що Злом. І поєднати в одній країні взаємовиключні системи добра та зла неможливо. Бо якщо Голокост чи ГУЛАГ були злом – це дає одну модель майбутнього. Якщо ж вони були добром, бо виправдовуються автобанами, «фольксвагенми» та «Дніпрогесом» – майбутнє буде зовсім іншим.
Так само в одному майбутньому наша мова звучатиме на вулицях, лунатиме з екранів, нею вчитимуть дітей та студентів, видаватимуть розумні та не дуже книжки. В іншому майбутньому її вивчатиме купка філологів, вона формально вважатиметься однією з «офіційних», повністю витіснена з усіх сфер вжитку «більш ринково успішною» мовою Імперії,. А тим кого це не влаштує лишиться обливати себе гасом та підпалювати себе на Хрещатику – як це було у ідеалізованій імперсько-голобородьківською пропагандою УССР, і як це наразі відбувається з мовами меншин на Росії.
Новорічна промова дуже чітко дає нам зрозуміти, яке майбутнє нам насправді готують. Хто хоче сісти у «машину часу» та подивитись – будь ласка, потяг №86 за одну ніч доправить вас до Мінську. Там все відбувалось під майже такими гаслами, і насаджувались точнісінько такі меседжі. На жаль, білоруси не змогли протистояти цій «м’якій», але від того не менш безжальній агресії.
Чи зможемо їй протистояти ми? Ми, хто зміг відбити агресію тупу та брутальну?
Дуже важко виступати проти «миру у всьому світі», важко не вестись на «всьо хороше проти всього поганого». Важко казати вголос, що війна – інколи далеко не найгірше, що може статись, що є варіанти миру значно гірші за неї. Важко пропонувати тяжкий шлях боротьби замість нібито легкого шляху примирення. Важко виступати проти облудної «любові всіх до всіх», та пояснювати, що інколи ненависть до ворогів є єдиним можливим проявом любові до свого та своїх. Тож у новому році нам буде як ніколи до того важко.
Натомість дуже легко обіцяти мир та любов, і всіх незгідних оголошувати «ворогами миру» – не уточнюючи, що йдеться саме про «русскій мір».
Імперія змогла мобілізувати проти нас не лише свою штатну «п’яту колону», як це було шість років тому. Тепер проти нас підняли силу незрівнянно численнішу – всю пасивну обивательську шоблу, всю ту багатомільйонну «какаяразніцу», «втомлену війною» (яку вони бачили лише по «ящику») диванну біомасу, совкову «секту олів’є та сльогкімпаром» разом із невіруючими у ніщо крім бабла «таксі-шансонниками», всіх «лішьбинєбиловойністів», всю клюбно-тусовочну «пазітівщіну». І Голобородько озвучив програму, яку всій цій публіці розробили у Кремлі та старанно насаджуватимуть через олігархічні телеканали у новому році. Перед таким викликом ми ще не стояли.
Тож новий 2020-й буде вирішальним. Ми або вони. Україна чи Малоросія. Майбутнє незалежної країни або повернення до стану колонії. Західний вільний світ або «русскій мір». Це – війна на виживання, яку проти нас вестимуть підлими, підступними та ефективними способами. Готуймось. Зрештою, у нас нема вибору. Ми поки живі – отже, війну ще не програно.
З Новим роком, українці.
Євген Дикий / Обозреватель
