Нарешті я дозрів до того, аби щиро подякувати президенту Зеленському. За що? За те що в своєму житті я ще не зазнавав такої ударної терапії з позбавлення ілюзій. Скажу більше, якби президента Зеленського не існувало – його треба було б придумати. Як клізму для прочистки шлунку.
Дякую вам, Володимире Олександровичу.
Більшу частину свого життя чинний президент займався не створенням високотехнологічного обладнання. Не випуском навіть цукерок, з захопленням ринків Європи та суміжних країн. Президент Зеленський годував населення жартами «нижче поясу». Особисто мені його примітивний гумор завжди видавався аж занадто дебелим і вульгарним. Такого самого фольклору (набагато дотепнішого), як на мене, можна набрати в будь-якій заводській курилці, або біля будь-якої дискотеки. Проте. В той самий час програми Зеленського били всі рейтинги.
Наші високоінтелектуальні мудрили написали кілометри висновків про проблеми української нації (головна – от ніяк нам не щастить з керівництвом наших мрій), і при цьому вперто не звертали увагу на те, що пересічний громадянин слухав не їхні поради і побажання. Він слухав «ги-ги-ги» від Зеленського. Чому? Бо саме це йому (народу) ближче і зрозуміліше. Я знаю. Я бачив. Зеленський не причина – він лише індикатор того серед якого народу ми живемо насправді. Правдивий, мов бездушна комп’ютерна програма.
Мені на незнання своїх співвітчизників – гріх скаржитися. Я їх бачив от просто «в полі», тобто на робочих місцях. Я в нашого народу вчився крутити гайки на заводі АвтоЗАЗ у 15 років. Я з ним опановував професію столяра, паралельно з навчанням в інституті. Я ним керував на заводі та на виробничих фірмах у шкірі майстра, технолога, конструктора. Я з ним спав в одному кубрику і жер з одного казана на фронті. Я знаю наш народ ду-у-у-уже добре і відтак давно не вірю в байки про «сонечок» і «європейську націю». Я дуже гарно знаю, що таке бути в колективі нашого народу старанним працівником, а серед наших інженерів – тим хто дає результат. «Хто везе – того поганяють» – так говорить наш народ на виробництвах, а не те що ви там собі надумали в редакціях та фондах.
І от Володимиру Олександровичу вдалося зробити так, аби цю картину реальності я остаточно вдосконалив. Все життя мені наш народ подавали у вигляді пасторалі – садок там, вишневий, донька вечерю подає, працьовиті дядьки, охайні господині… Проте прийшов президент Зеленський і легким рухом руки показав мені моїх співгромадян ніби списаних з картин Боскха і Шульженка. І знаєте – я ніколи вже не забуду тих потворних рил, що полізли з усіх боків. Я не забуду тепер, що українці – це нація, яка власноруч відштовхнула президента-реформатора і обрала замість нього коміка. Дилетанта, який ніколи не займався політикою. Я не забуду, як українці ревіли «ФОПів тиснуть? Дави їх – і так жирують!». Ці самі люди підуть на жалоби по Голодомору, про всяк випадок. Я ніколи не забуду, як українці горлали: «Посадити «свинарчука»! Мародер!», навіть не намагаючись розібратися – а чи винний він взагалі? Їх не цікавить, що не можна людину по факту, викрадати, без підозри і підстав…
І вже точно я не забуду як українці, розбризкуючи слину, реготали з номеру «Кварталу-95» де висміювали спалення будинку у екс-голови Нацбанку Валерії Гонтаревої, в день її народження! Зірвати маску благопристойності не з політика, а з цілого народу – вищий пілотаж для блазня.
І не треба мені розповідати про «нещасних і обкрадених» – я їх таких надивився вдосталь. Це не регіт з біди Гонтаревої – наслідок «обкрадання». Це бидляча натура, для якої норма реготати з чужого горя – причина нездатності облаштувати своє життя. Намагання виправдати свою неспроможність «обкраданням» – також наслідок. Бо на більше – фантазії нема. Усе решта – на користь бідних.
Я ніколи цього тепер не забуду. Я це бачив. Дякую вам Володимире Олександровичу. Дякую за показ ЦІЄЇ гіркої правди.
Дмитро Вовнянко / Facebook
