Ні для кого не є таємницею, що похід до українських лікарень є досить стресовим заняттям. Це місце де одночасно можна зустріти: неприроднє хамство, трагічні помилки, чудеса зцілення, неймовірні історії кохання /зради та корупцію. Словом тут концентрується знайома всім палітра емоцій.
Нещодавно мені довелося відвідати декілька подібних закладів, які по суті не відрізняються між собою, хіба може зовнішньо. Я маю на увазі обдерті минулим будівлі, лікарі в спонсорських халатах від різних фармацевтичних компаній, купою аптекою на перших поверхах та суєтою, якій би позаздрив кожен торгівельний центр. В цьому мурашнику зрештою й вирішуються людські долі.
Біля автомату, який видає паперові номерки для черги в реєстратуру скупчилися люди з сумками. Їх крики та матюччя були потужніші за кількість децибелів на концерті рок-гурту Metallica. Ці, безсумнівно добрі люди, просто не знали як користуватися цієї диво-машиною і бігали по залу, намагаючись врятувати ситуацію. В керованому хаосі їм допомогла молода медсестра. Їй, треба сказати, дісталося – таких матюків, зізнаюся я мало чув. Але й тренована життям дівчина, використовуючи подібну лексику, поставила на місце «обнаглівших селюків». Заспокоївшись вони взяли в облогу віконця показуючи свої папірці, туди ж миттєво підійшли інші люди, які почали пояснювати, що цей папірець вказує номер в електронній черзі і зовсім не дає права лізти попереду всіх. Знову зчинився гвалт. Тут до холу зайшла циганська сім’я. Попереду йшла жінка в костюмі Abidas. Вона очолювала колону своїх «братів» та «сестер». Один з них дістав цигарку з-за вуха, в цей же час інша циганка вибила в нього її з рук і накричала.
Потрібно сказати, що скандальні «селюки» побачивши циган, відразу принишкли. Вони підозріло косилися на непроханих гостей, перешіптуючись поміж собою. Циганка спокійно та ввічливо зупинила якогось перехожого. Той розповідав щось та одночасно показував рукою на автомат та віконце. Зрештою він сам взяв їм той номерок. І показав де за ним слідкувати.
Мобільний циганський табір швидко облаштувався. Найцікавіше те, що в лікарні вони вели себе дуже пристойно: ніяких криків, жебрацтва. Дякуючи їм відразу стало тихіше. Люди, що сиділи поруч демонстративно порозверталися від них. Кожен, хто проходив кидав приховані погляди на циганську колонію. Тут підійшла моя черга підходити до віконця…
Ненависть пенсіонерів
…Біля кабінету лікаря сиділи до десяти людей. В основному, це були пенсіонери. Вони як спецпризначенці атакували кожного хто проходив в білому халаті сотнею запитань. Зрештою, вони придумали собі непогане заняття – виясняти хто раніше став в чергу. Ці крики наповнювали відділення поліклініки. Розбірки особливо інтенсифікувалися коли хтось виходив з лікарського кабінету. Інколи оголошувалося перемир’я. Тоді, замість пошуків слабких місць в одна одної, займалися політичним аналізом та прогнозуванням погоди.
На самому краю біля них сиділа жіночка років 50-ти, яка не виділялася з поміж цих пенсіонерів. Але було помітно, що їй не по собі в цій компанії: вона то нервово крутила головою по сторонам, то звертала свій погляд на підлогу. На різке звертання агресивних бабусь, за ким же вона, жіночка ніби прокинувшись від глибокого гіпнозу, чомусь сказала, що за мною. Хоча, насправді вона точно була попереду.
«ДНР»: ми нє віновати
Через певний час ми залишилися вдвох перед кабінетом. Жінка знову потупила свій погляд вниз. Я розумів це так, що вона спеціально уникає спілкування. Раптом десь з глибини зазвучав якийсь противний голос, підсвідомість підказала мені згодом, це була Іріна Аллєгрова. Жінка почала гарячково ритися в кишенях, але прокурений голос російської співачки звучав все сильніше. Люди біля інших кабінетів теж зреагували на звук. Незнайомка нервово дістала прозорий поліетиленовий пакет, з якого власне і доносився голос Аллєгрової. Вона різко витягла телефон, при цьому з пакета мені під ноги впала якась темно коричнева книжечка. Я її підняв і побачив надпис «Донєцкая Народная Рєспубліка», «паспорт».
Жінка сказала в слухавку «Я німагу гаваріть» та зиркнула злісно на мене, імпульсивно подавшись вперед щоб підібрати паспорт. Я повільно простягнув його, вона різко вихопила його в мене з рук (язик не повертається сказати «документ»). Запанувала давлюча тиша. Розмову почала вона словами.
— Да, я із Єнакієво. Ну і што із етава? Ми ні в чьом нє віновати.
— Так я Вас ні в чому не звинувачую. Чому у Вас така реакція? – запитав я.
— Патамушто січас в Украінє прінято во всьому абвінять Донбас, – агресивно продовжила жінка. На її очах почали виступати сльози.
— Вот єхала сюда на поєздє, і случайно подслушала разгавор ваєнних, ані говорілі, што нах нужен тот Донбас. Пускай обнєсут йєво колючєй проволкой. Оні, мол, всє там кончєниє люді. Зачєм оні нам нужни.
Єб…л я ваше «ДеНееР»
Мені довелося грубо та різко перебити, бо здалося, що зараз знову почнеться сага про всєхкормящій Донбас.
— Так што говоріть, єслі даже мой радной син собіраєца учіца в Днєпрє. Ой, та у нас січас такоє творіцца…Особєно послє убійства Захарченка…Вот нідавно єхала к падругє в Южнокоммунаровск, так зашлі апалчєнци в автобус…Іскалі каво-та, вивєлі всєх под дуламі автоматов, обматєрілі. Мужиков отвєлі в сторону і тщатєльно осматрівалі. Нєкоториє, особєно тє, кто раньше служилі возбухать началі так ім прікладом далі.
— А служили де?
— В «ДНР» канєшно. У нас только так прінято.
— Ну так і чого тоді Ви кажете, що вас донеччан не люблять?
— Патамушто нам всє завідуют…Вот поетому і началася война…Кагда Януковіч бил – всьо било хорошо: зарплати високіє платілі, люди атдихать єзділі, дєтєй учілі. І ета нікому нє нравілось. Асобєно етім… При цьому слові, вона різко запнулася.
— Та кажіть вже прямо, бандеравцам. Це ж вони у всьому вині. Правда ж?
— Да, вот скажу так как єсть. Да. Імєнно ані і віновати. Ім нужна наша зємля. У ніх там постянно наводєнія, лєс же вєсь вирубілі. Ім нєгдє жить.
— Ну скільки можна нести оцю ахінею? Ви там зовсім подуріли? Кому здалися ваші єбєня?
Ну от подумайте, якщо в бандерівця є затишна квартира у Львові то нафіга йому здалася обдерта халупа в Авдіївці чи в Богом забутому Єнакієво? Так, вони повиїжджали закордон, але ж на зароблені гроші будують собі круті будинки. 300 років впав їм ваш Донбас, – я вже не витримував.
— Я нє знаю. Так всє говорят. Ми всєгда с Расієй билі. Ми нікагда нє билі Украіной. Но Расія нас нє бєрьот. Поматросіла і бросіла.
— Чесно кажучи, не збираюся вас ні в чому переконувати, – хотілося швидше закінчити цю неприємну розмову. Але все ж хотілося запитати наостанок:
— Так а сюди в Київ нєнависної Украіни Вас що принесло? У Вас же там маладая і працвєтающая рєспубліка. Всьо на висшем уровнє.
— Січас в рєспублікє нікаво нєт.
— Це як?
— Виєхалі всє. Харошева спєціаліста в любой сфєрє дньом с агньом нє сищєш. Особєно врачєй. Всє толковиє виєхалі в Украіну. В «ДНР» нікаво нєт. Осталісь только учітєля, еті как і прастітуткі прі любой власті будут.
— І все ж таки чому Ви в київській лікарні?
— Патамуша врач наш здєсь работаєт. В Кієвє. Он сюда сразу пєрєєхал как только нас бомбіть началі. Он всігда поддєрживал Украіну. Ну а послє нєго потом другіє началі уєжать. Осталісь одні врачі-пєнсіонєри. А етот прєрасний специаліст. Как стрєлять под Дебальцево пєрєсталі, ми рєшилі позвоніть єму і попросіть штоби вєрнулся. Ну тє, кто у нєво лєчілся.
— І що?
— Ну пазванілі йєму. А он нам прям в трубку і сказал «єб…л я Ваше «ДеНееР2, ні хачу я єхать в гавно ваше». Тєпєрь вот приходіца сюда пріжжать к нєму.
— Так хіба це не є вирок «ДНР»?
— Вазможна Ви прави, – зітхнула тяжко жіночка.
Наша розмова перервалася, адже з дверей вийшов молодий лікар, який поглянувши на нас, сказав українською мовою.
— Доброго дня. А вас тут тільки двоє лишилося? Хм, дивно, а здавалося що так багато.
Анатолий Шара / site.ua
