Коли Володимир Зеленський у новорічному зверненні загострив увагу на темі повернення біженців, його слова суспільство сприйняло загалом схвально. Бо йшлося про моральний бік проблеми. Натомість заява радника керівника ОП Сергія Лещенка викликала хвилю обурення.
Що сказав Лещенко та чому його звинуватили в цинізмі
«Я вважаю, що приймаючі країни повинні припинити підтримку біженців, щоб вони могли повернутися додому», – зазначив Лещенко в інтерв’ю швейцарському виданню Tages-Anzeiger. На його думку, небезпечними для життя в Україні є тільки регіони, що безпосередньо перебувають біля лінії фронту, «але є міста за 30-40 кілометрів від фронту, до яких російська артилерія не може дістатися, наприклад Краматорськ, де зароджується нова економіка». «Аргумент про те, що це небезпечно, – нісенітниця, – каже радник Андрія Єрмака. – Тим, хто повернувся з-за кордону, не довелося б воювати в окопах. Але вони можуть купувати українські продукти в супермаркеті в Україні і платити за оренду квартири в Києві, користуватися поліклініками та аптеками і платити податки, щоб ми могли фінансувати школи. Їхні гроші зникають з економіки. І ситуація стає дедалі складнішою». Він також нарікає на українців, які живуть за кордоном: утримуються від підтримки армії, їхні діти ходять до шкіл у європейських країнах і все більше інтегруються в тамтешнє суспільство. «Тому ймовірність, що вони повернуться, стає все меншою й меншою. І ми втрачаємо ціле покоління молодих людей», – вважає Лещенко.
Цю заяву колишнього журналіста й екс-нардепа не можна вважати його особистою думкою. Як казав свого часу голова Верховної Ради Руслан Стефанчук, пояснюючи, навіщо нардепам тези для закордонних поїздок, «у період воєнного стану дуже важливий one voice від держави… Звісно, ти можеш говорити від себе що завгодно, але з основних питань (зброя, фінанси, допомога Україні, санкційна підтримка) ми всі маємо виступати одним голосом». На працівників президентського Офісу, вочевидь, так само поширюється правило «одного голосу». То ж якщо Лещенко закликав європейців, та ще й не в ефірі доморощеного телемарафону, а зі шпальт швейцарського видання, припинити підтримку наших біженців, можна припустити, що якийсь механізм повернення українців додому обговорюється на Банковій серйозно.
У бік одного з радників Єрмака полетіли стріли жорсткої критики від політиків та експертів. Провівши контент-аналіз коментарів, виділимо ключові претензії до сказаного спікером від Банкової. Відразу кілька аргументів проти озвучив радник мера окупованого Маріуполя Петро Андрющенко. Він пояснив: із його міста вимушено виїхали близько 400 тис. людей, усім цим людям просто нема де в Україні мешкати і де працювати. «Велика кількість людей перебуває в країнах ЄС. Я знаю долю багатьох людей, які перебувають в ЄС. Вони допомагають фронту більше, ніж деякі люди в Україні. А Сергій Лещенко виходить і каже, що треба повертатися додому, що люди не інтегруються. Це вершина цинізму», – наголосив Андрющенко. Власне ці аргументи – відсутність житла, високий рівень безробіття та несправедливі закиди людини з ОП у бік біженців у байдужості до своєї рідної країни – були головними і в інших коментарях. Виокремимо з них ще кілька.
Перший: якщо Європа прислухається до прохань з Києва і перестане платити біженцям, ті дійсно змушені будуть повертатися, але назад потягнуться бідаки, особи з низьким професійним рівнем або ж відверта «вата», яка не прижилася в Європі через небажання вчити мову. А от якісні кадри знайдуть себе на чужині. Тому на Батьківщину повернуться не так реальні платники податків, як реальний головний біль. У нас внутрішніх переселенців близько 5 млн. Додайте ще кілька мільйонів, кого на заклик Банкової може повернути Європа, і ми отримаємо дуже суттєве навантаження на і так дірявий бюджет.
Другий аргумент: звідки Лещенкові гарантії, що біженців-повертанців не мобілізують. Страх перед мобілізацією стримує багатьох, і не лише чоловіків. Тим більше, що різні спікери від влади час від часу жахають покараннями за ухильництво. В окремих державах ЄС навіть змушені відповідати: не відправлятимуть в Україну військовозобов’язаних, яким надали прихисток. З іншого боку, українці, на яких чекають змінені правила мобілізації після схвалення Радою багатостраждального законопроекту, резонно питають: а чому ті, хто повернеться, не воюватимуть в окопах, як каже Лещенко? У чому тут соціальна справедливість?
Третій аргумент: подібні пропозиції з боку Києва означають, що Україна напевно єдина країна світу, яка просить іноземні держави погіршити становище своїх же громадян, які вимушено втекли від війни. Навряд чи можна уявити, щоб офіційна особа якоїсь європейської країни виступила з подібними проханнями. До того ж, зауважують коментатори, в Україні є МЗС і робити подібні заяви – його сфера відповідальності, а не радника керівника Офісу президента.
Четвертий аргумент – найпоширеніший – доки не закінчиться війна, з Європи переважна більшість біженців не повернеться. Навіть якщо їм почнуть урізати допомогу, вони шукатимуть варіанти затриматися. Європейська бюрократія та мережа правозахисних інституції дають на це надію. Крім того, в Європі вистачає держав, котрі прагматично оцінюють українських біженців як ефективний трудовий ресурс. Християни, європейці, значна кількість – з якісною освітою. Тому лишатимуться глухими до прохань із Києва.
Треба витягати країну з демографічної ями. Що кажуть прихильники ідеї Лещенка
Прихильників радника Єрмака, скажемо правду, в соцмережах суттєво менше, аніж критиків, але вони також мають вагомі аргументи. Головний – чим довше біженці перебуватимуть за межами України, тим складніше їх повернути назад. І справа не тільки в поступовій інтеграції в ті суспільства, а в відірваності від наших реалій. Так, ці люди бояться повертатися. Не тільки тому, що кожного дня по наших містах і селах летять російські ракети, а через невідомість. В Німеччині, Польщі чи деінде щось є – соцпакет, діти ходять до школи, обзавелися новими знайомствами, хтось працює, хтось лише підробляє, хтось байдикує, бо не хоче працювати, а хтось працює онлайн в Україні, а за кордоном зароблене тратить. Але у цих людей уже інше життя. Вчені-демографи попереджають: якщо зараз наші біженці при опитуваннях у країнах тимчасового перебування переважно відповідають «так» на питання щодо повернення додому, це не означає, що вони кажуть правду. Тому оцінки ООН хибують. Якщо повернеться хоча б половина з близько 6 млн, хто виїхав, це буде добре. Натомість після війни може бути інша тенденція – чоловіки поїдуть в Європу до своїх родин. То ж на нас очікує повоєнна демографічна яма. Щоб зменшити її глибину, влада і почала розмову із суспільством про повернення біженців. Спочатку президент Володимир Зеленський підняв цю тему у новорічному зверненні, тепер Лещенко конкретизував. Як зумів.
Також не є секретом, що багато українців, які залишилися вдома, або повернулися після нетривалого виїзду за кордон, не жалують тих, хто досі «за бугром». Не йдеться про співвітчизників, змушених утікати з окупованих територій, які лишилися всього статку і їм просто нема куди повертатися, а про мешканців тилових областей. І Києва також. Після визволення Київщини, Чернігівщини, Сумщини, Харківщини, правобережжя Херсонщини сотні тисяч українців приїхали в свої міста і села, де працюють, народжують і виховують дітей. А тих, хто чіпляється за Європу, вважають боягузами. Або зрадниками, які за соціальні виплати в приймаючих країнах їдять сосиски, запивають пивом та плювати хотіли на війну на Батьківщині. Є і такі, це правда, вони не становлять більшість, але кидають тінь на інших. Чому ж частина українців емоційно схвалює аргументи Лещенка? Через психологічну втому. Ми вже два роки тут у тривозі, а вони там у безпеці. У нас корупційні скандали під час війни, мобілізація, щоденні ракетні атаки і майбутнє в імлі, а у них там якісь дрібні проблеми.
Лещенко – фантазер, чи механізми повернення все ж є?
Відразу окреслимо ключові позиції. Перша: європейські країни не сприятимуть Києву у поверненні шукачів притулку з кількох міркувань. По-перше, у них існують свої процедури у міграційній політиці, в різних країнах вони мають особливості, проте єдиним лишається підхід до біженця – поки він користується правом на захист в ЄС, його не депортують без поважної підстави і не створюватимуть йому нелюдських умов, щоб сам повернувся. По-друге, у всіх цих державах існує система інтеграції біженців, незалежно з якої вони країни прибули, і соціальна допомога є складовою інтеграції. Як і мовні курси, школи тощо. Тому там чинитимуть виключно за власними правилами і не реагуватимуть на протиправні з точки зору європейського міграційного законодавства прохання інших держав. По-третє, якщо Україна хоче повернути своїх громадян, вона має запропонувати план, а не приймаючі країни. Причому цивілізований, без людожерських пропозицій типу «припиніть підтримку наших біженців». Такого плану, судячи з усього, немає. Якби був, про нього говорив би міністр Кулеба, а не Лещенко. А без такого плану підставлятися під критику за примус біженців до повернення додому не буде жодна з європейських країн.
Звідси – друга ключова позиція: коли буде український план повернення біженців з-за кордону. Зокрема, він має включати в себе консультації з приймаючими країнами щодо умов перебування українських біженців. Не секрет, що деякі з них не надто публічно почали обмежувати перебування у себе для наших утікачів. Не тому, що ті, мовляв, не інтегруються або не хочуть працювати. Оце як раз не перша проблема – захочуть лишитися, заворушаться. Проблема в тому, що всередині країн ЄС визріває внутрішнє невдоволення ліберальною міграційною політикою. Не тільки стосовно наших, а й мігрантів з інших країн. Таке невдоволення сприяє рейтингам ультраправих. Тому міграційні правила робитимуть жорсткішими, щоб позбавити шансів правих популістів на виборах. І ось тут наша дипломатія може співпрацювати з німцями, французами, поляками та іншими не тільки по лінії МЗС, а і в ПАРЄ, де нардеп Олексій Гончаренко очолив Комітет з міграції, біженців та переміщених осіб. Якщо влада зрозуміє, що це хороший майданчик, а не саботуватиме його тільки тому, що комітетом керуватиме не «слуга».
Приміром, предметом консультацій може стати питання продовження тимчасового захисту. Без цього документу українці можуть перебувати в ЄС тільки за безвізом. Європейці також не зацікавлені, щоб тимчасовий захист тривав роками. За два-три роки бажаючі інтегруватися це зроблять, а від інших користі приймаючим державам нема. Друга тема для консультацій – демонстрація європейцями втоми від напливу українських біженців. Європейська бюрократія за доброї волі може знайти причини відмовити або затягнути рішення про тимчасовий захист довше, аніж українці мають право перебувати згідно з безвізовим режимом. Таким чином потроху самі українці почнуть розуміти, що отримати документ про захист в ЄС з усіма соціальними вигодами практично неможливо. Що шлях в Європу вже помазаний дьогтем.
Але це – батоги, потрібні й пряники. Серед них можуть бути: фінансова зацікавленість повернутися – від одноразових виплат (є ж країни, які не проти оплатити повернення наших біженців назад) до створення робочих місць під колишніх біженців; співпраця з партнерами для навчання та освіти спеціальностям, які потрібні в Україні, щоб людина поверталася, знаючи, що працевлаштується; пільги для дітей біженців при вступі у вузи чи стимулювання їх освітніми грантами. Власне, ідей може бути багато, але головне, щоб вони були цікавими для біженців та приймаючих країн. Інакше скільки б із Києва не благали чи навіть тиснули на європейців, ті відповідатимуть відмовами.
Юрій Васильченко / Depo.ua
