Я був першим українським журналістам, який розповів своїм читачам про відкриття першого в Радянському Союзі ресторану швидкого харчування «Макдоналдс» на Пушкінській площі у Москві.
У мене зараз немає доступу до своїх архівів, але я добре пам’ятаю текст, який з’явився 1 лютого 1990 року на сторінках «Молоді України». Добре пам’ятаю те цивілізаційне захоплення, яке тоді всі поділяли. Не те, щоб я любив гамбургери – ні, я не шанувальник швидкого харчування і бував у ресторанах цієї знаменитої мережі кілька разів у житті. І не те щоб я вперше тоді був у «Макдоналдсі» – вперше був у Белграді, гамбургери починали підкорювати соціалістичний світ з Югославії, найвільнішого барака у нашому таборі. Але я чудово розумів, що «Макдоналдс» – це ознака нормального життя. Саме нормального, звичайного, а не розкішного. Життя, у якому ти не будеш годинами стояти в чергах за олією або цукром. Життя, у якому ти можеш просто зайти у перерві до ресторану з’їсти гамбургер. Життя, у якому ти можеш влаштувати своїй дитині день народження з клоуном, а не із піонервожатим. Для цього не обов’язково бути багатим. І для цього навіть не обов’язково бути успішним. Для цього достатньо бути просто людиною. Люди на все це заслуговують.
Через 32 роки «Макдоналдс» – як і десятки, сотні інших фірм та брендів оголосив про свій вихід з Росії. В Україні його ресторани закриті через війну, але вони обов’язково відкриються. А ось у сучасній Росії навряд чи. І це символ того цивілізаційного кола, яке зробила Росія від прощання з комунізмом до путінської диктатури. Кола з пекла до пекла.
1990 року, коли я робив репортаж про відкриття «Макдоналдса», радянських військ уже не було в Афганістані. Була надія, що Кремль назавжди відмовився від безглуздих загарбницьких воєн. На путінську Росію таких сподівань ніхто не покладає. Весь сенс її існування – загарбницька війна, смерть, кров, руйнування, вбивства, божевілля злочинної влади при байдужості більшої частини осатанілого суспільства.
Людожерів не можна годувати гамбургерами.
Віталій Портников / Еспресо
