Нарешті українці розкрили в собі оте лютування, яке попередники рашистів – більшовики, старанно у нас притлумлювали. Знищували і заміняли якимись галушками, сивухою і посиденьками із «синім» кумеее.
Ось трактор бере на причіп суперелітну воєнну рашистську машинку.
Ось інших хлібороб взагалі тягне post mortem рашиста як тряпочку.
Відбувається повна десакралізація супер-пупер-непереможних армійців Путіна…
На практиці – вони не потрібні нікому.
Ані Путіну, який закинув іх на «денацифікацію». А по суті – підготував для смаження на мангалі.
Непотрібні керівництву армії – бо озброїло іх лінійками, простроченими пайками і джгутами із 60-х років минулого століття.
Непотрібні своїм любімим і мамєнькам.
90% мамєнєк на заяву синулі з синцем під оком: «мам я в плєну!», кажуть: «ти же просто защіщаєш страну/Кієв асвабадят/А я здєсь прі чьом, сина?/А с танком что случілося?»
Тупо пекло. Тупо адіще.
Багато щодо останнього пункту питають: «А що з цими матерями? Що з ними не так?»
Коли мені було 9 років – я прочитала твори Дмитрия Мамина Сибиряка – саме цей письменник для мене втілення ісконно російських наративив про російського камікадзе. Про культ смерті. То нічо що Прошка від тяжкої роботи і туберкульозу вмер – новий буде. То нічого, що Музгарко вмер, а хазяїна його наздогнали вовки – фіг з ним… От і ці синочки горе-вояки ніщо інше як расходнік для мамки і жінки. Згадайте скільки росіських серіалів було побудовано на сюжеті – вдова героя Чечні чи там нєвєста бравого росгваррдєйца з кукухою в голові…
Браві вояки нікому не треба. І тому де сакралізувати їх приємно утричі. Мене тішить, що скоро Росію чекатимуть такі часи, як Балабанов зі знанням справи змалював у «Груз 200». «Женішок твой прієхал»…
І окремо приємно, як браві героі ЗСУ сьогодні наче качок рясно наполювали рашистських пілотів. Ту саму елітку і особисту гордість Путіну – тих самих кілерів, які розстрілювали Аллепо. А нині прилетіли сіяти горе і смерть над Черніговом, Харковом і Охтиркою.
Мені дуже приємно бачити, як вони стоять на колінах. Як зізнаються що «приказ был» – це я про бомби на мирні квартали. Як пускають слюні ака майор Красноярцев – і розказують про синів Матвєя і Лєоніда. І шо ой, не подумал, што комуто будет тяжело терять дітей.
Так, друзі. До перемоги ще далеко. Треба витримати. Перемолоти елітні дивізії на органічне добриво – бо ж час саджати капусту і помідори. І сіяти хліб. І садити гектари картоплі на Сумщині. Але ми точно не здамося. Не віддамо свою державу і 24-го серпня з гордістю вдягнемо свої вишиванки і зі сльозами на очах співатимемо «душу й тіло ми положим за нашу свободу, і покажемо, що ми браття козацького роду…».
Ми народимо по кілька дітей. Ми посадимо багато квітів і садів. А рашисти – лапті їм в руки. Заздрісники немиті. Десь півроку тому дивилась сюжет про ресторан елітної чисто русской кухні – про щі з мохом і котлети з берези. Я рада, що це стає російською буденністю. А ми виживемо. А потім обіймемо одне одного. Як обіцяємо зараз у приватних листах.
Ми помстимось за кожну дитину. За кожну сльозу матері. За Оксанченка, за Чобану, за Женю Малишева, за Валю Ромашку і братів Чибінєєвих. За кожну вбиту «мрію». За спалену українську вуличку. І головне – ніколи не приходьте в наш дім. Це табу. Хто з мечем до нас прийде – від нього і загине.
Марина Данилюк-Єрмолаєва / Facebook
