Здавалось би, російський інтерес щодо України – настільки очевидний, що про нього навіть немає вже сенсу говорити. Це той самий імперський інтерес колишнього володаря, який ніяк не може відпустити свого колишнього слугу. Але не все так просто. Ми постійно виходимо з теми, що Росії потрібна вся Україна, від Луганська до Ужгорода. А все решта – тільки камуфляж цього відвертого бажання звільнити від українців Україну та повернути її до складу РФ. Почасти це правда. Дійсно, чимала частина росіян вважає, що ніякої України нема. А є просто «южнорусская часть единого народа», яка потрапила під зловорожий вплив Заходу.
Однак не варто зовсім недооцінювати ворога та його розумові здібності. Росіяни страшно прорахувалися у 2014-му, не дивлячись на нібито легку перемогу в Криму. Адже навіть там прийшлося брати штурмом будівлю Кабміну в Сімферополі та вводити в дію «зелених чоловічків». Бо народної підтримки виявилося замало. Ну, а на материковій Україні, якби не привізний спеціаліст Стрелков-Гіркін, ніякої війни б в принципі не сталося.
Тобто, я до того, що Путін чітко зрозумів, що «скільки вовка не годуй, а він все одно в ЄС та НАТО хоче». Українці з кожним новим роком все більше вестернізуються, тобто, повертаються до свого нормального стану. Відповідно, скільки грошей не вливай, скільки не фінансуй Медведчука, скільки не корумпуй – все одно, всі опитування показують, що Україна вже дуже далеко від РФ в плані світогляду. Як показала практика, навіть масовий захід у сферу фінансів, культури, медіа в середині 2000-них, які нібито забезпечили перемогу проросійського Януковича, закінчилися тим, що цей самий Янукович ледь не підписав угоду про євроасоціацію. А за те, що не підписав, його просто скинули розлючені українці.
Плюс вже вісім років війни, протягом якої росіяни вдавалися до всіх можливих тактик примушення України до лояльності, ні до чого не призвели. І навіть мироносний з початку Зеленський досить швидко почав по частині патріотичної риторики мало чим відрізнятися від свого антипода Порошенка. Хоча періодично його і тягне воскресити «мінські домовленості» і зробити якісь лажу заради селфі із кумиром Емануелем Макроном.
І тому цілком можливо, що росіяни не те щоби не мріють захопити Україну – звичайно, мріють. Ось тільки починають розуміти, що це – нереально. Вони прекрасно бачать, що українці перестають боятися. Що з кожним роком частка людей, які нарешті розуміють що в усьому винна Росія, а не ніякі міфічні «політики», досягає вже трьох чвертей населення. Що вже дві третини українців уже чітко хочуть в НАТО і готові зі зброєю в руках зустрічати окупанта. І що відверто проросійських людей стає все менше й менше. Й що він не здатен вже відправити до Ради не те, що переможця – навіть просто достатньо велику фракцію. Що відверто проросійські погляди стають відвертим маргінесом в Україні. Що з кожним роком Україна інтегруватися в євроатлантичний простір в незалежності від того, чи буде вона формальним членом НАТО чи ЄС.
При цьому, й відпустити Україну у вільне плавання вони не можуть. І через внутрішні комплекси Путіна про «агресивний блок НАТО», який підбирається до РФ, і через те, що вільна та успішна Україна стане осиковим кілком у серце загниваючої бензоколонки.
Росіяни мають нібито вже загнаний ніж в спину України – ОРДЛО. Мають «мінські домовленості», які в їх російському варіанті є смертельними для нас. Однак вони не можуть не бачити, що три чверті українців й чути не хочуть ні про які особливі статуси й амністії для вбивць наших солдатів. І при цьому – чітко бачать, як відстає РФ від Заходу та США, як стискається їхня економіка, як все більше починає піддавлювати Китай.
З цього набору ввідних даних РФ зробила чіткий висновок. Треба діяти за принципом: як не з’їм – то понадкушую. Тобто, якщо вже захопити Україну – надто складно, значить, треба зробити так, щоб знешкодити її. І в якості небезпечно успішного для росіян кейсу на пострадянському просторі, і в якості остаточної втрати Москвою шансів на повторну колонізацію України.
Тому нинішній курс Путіна спрямований на те, щоби перетворити Україну на сіру буферну зону між собою та Європою, якщо вже не вдається захопити і включити до своєї сфери впливу. Тобто, ось всі ці путінські камлання про те, що Захід має видати йому нарешті якийсь стовідсотковий папірець – це ж саме про те, щоб Україну збити. Збити з західного курсу будь-яким способом. І заради цього Росія готова підіймати ставки безмежно. Хай вони навряд ризикнуть на повномасштабне вторгнення – але зроблять все, щоб відлякати від нас Захід.
Росія готова тримати ці 140 тисяч військ на наших кордонах вічно, аби задушити нас в паніці. І відчутті, що вони нас якщо й не відпустять, то не дадуть спокійно жити. Щоби ні ми, ні хтось інший навіть не планувати нормальне життя. РФ демонстративно показує, що ок, може, ми й не кинемо танки на Київ, але ніколи не визнаємо, що Україна має право на самостійність.
Тому кров буде постійно литися на Донбасі, там обстрілюватимуться школи та дитсадки. Це – тиск і на Зеленського, який має підписати Мінськ-3. Де не буде прямо записано, що ми відмовляємося від Європи. Але, де нам вживлять у тіло отруту у вигляді Лугандонії. Яка має стати шлагбаумом на спробах України вирватися з лабетів РФ. А, якщо не вийде й цього, то тоді постійна військова загроза має і відлякувати гроші від України, й економічно душити нас. Аж допоки не виникне ситуація, коли РФ може знову влізти. Або просто впевнити Захід, що немає сенсу боротися за нашу територію — що це валіза без ручки. Саме тому Путін постійно випробовуватиме нас на міцність. Погрозами біля кордонів і спробами заблокувати торговельне мореплавство. Кібератаками й щоденним «мінуванням» ТРЦ і шкіл. Обстрілами дитячих садочків на Донбасі та використанням забороненої тими ж «мінськими домовленостями» зброї.
І тому всім, хто хоче жити в Україну і вважає її рідним домом для дітей і внуків треба прийняти таку реальність. І зрозуміти, що ми стали новим Ізраїлем. Наш сусід дуже прагне нашої смерті у всіх сенсах, а наше завдання вижити. І тому в найближчій перспективі очікувати нападе Путін чи ні — це наша національна забава. Так було, є і буде поки й ми, і вони — такі як ми є зараз.
Чи можна жити на повну силу в режимі постійного стресу, безсоння і промацування на слабкості? Можна. Тільки варто зайнятися своєю економікою, обороною і створювати локальні союзи із натівськими сусідами. З Британією і Польщею заради того, щоб показати те, що ми не одні — і німці та французи не зможуть обміняти нас на торгівлю із Росією. З Туреччиною — заради моря, щоби десантні кораблі РФ не плавали там як у себе вдома. І головне — ніколи ні за яких обставин не відмовлятися від НАТО і ЄС. Так, нас не візьмуть туди авансом. Ми не встигли туди, коли Болгарія і Румунія встигли туди стрибнути гуртом. Але це наша нова світська релігія — і питання цих двох союзів є цементувальним для нас, як політичної нації.
І головна думка. Ізраїль у свій час не мав союзників, його існування вважали нонсенсом. І тому він вигризав собі у війнах право на життя і на повагу всього світу. І так Британія і США стали його союзниками. Українці на восьмому році війни домоглися того, що Лондон і Вашингтон стали союзниками українців — і стали з нами поруч і інформаційних війнах та по суті й на фронті — тут треба подякувати прорив блокади на постачання зброї нашому війську. І хоч як Давид Арахамія уперто поливає наших союзників брудом, що це «нові Скабєєва і Соловйов» — дивляться наші друзі не перекотиполе-державників. Вони звертають увагу на загальний зріз суспільства.
Тому ми не просто новий європейський Ізраїль. Ми маємо стати утричі швидше, щоби досягти усього того, що має нині він. Бо імена президентів змінюються, а Україна понад усе.
Марина Данилюк-Єрмолаєва / Еспресо
