Ви, мабуть, в курсі зав’язки цієї історії. Наш Володимир Зеленський запропонував Путіну зустрітися на Донбасі. А російський вождь сказав, що побачимось, але лише на поклоні у Москві. А наш Шостий сказав, що не так важливе місце як зміст. І зараз уже кличе російського ката до Ватикану…
З одного боку уже абсолютно ясно, що Володимир Олександрович до другої річниці свого президентства уже чітко зрозумів, куди він вляпався. Як там каже у свіжому інтерв’ю перший віце-спікер парламенту і палкий соратник Руслан Стефанчук? Що за ці два роки президент почав менше посміхатися. Урешті, коли війна підкрадається все ближче — і загравання з електоратом шпроти-шуба-олів’є уже не працює — не до посмішок на 32.
Президент Зеленський вважає, що Ватикан це – ідеальне місце, щоб втихомирити Путіна. Я так розумію, що це був реверанс італійській газеті La Repubblika. Бо на практиці люциферу нема що робити у святих місцях. Та і Путін може у відповідь призначити зустріч біля Храму Христа Спасителя, знову ж таки — у Москві.
А політично — прямі переговори розмивають саме розуміння «нормандського формату» дадуть враження, що це виключно справа двох країн. І безумовно — Україна має здатися, бо що ото заважати Росії знімати з себе санкції і збирати нафтогазову виручку на нові війни по всьому світу.
Зеленський суперечить сам собі, коли однією заявою зазиває на зустріч Путіна, а іншою — просить змінити «нормандський формат» і включити у переговори США, Великобританію та Канаду — країни дуже дружні до нас. Які за сім років не раз наносили рішучий удар по фінансам і зазнайству Російської Федерації. І урешті після останніх погроз яких Путін вирішив не спішити із повномасштабною війною. Тож, може, досить плескати язиком для свого електорату і нарешті шукати дієві важелі впливу на РФ і тільки тоді домовлятись про переговори із агресором. За участі наших стратегічних партнерів.
Ось п’ять причин, чому наразі зустріч будь-де із Путіним дуже невдала і безперспективна ідея.
Причина перша. Міністр оборони РФ Сергій Шойгу пообіцяв, що росіяни відведуть свої війська від кордонів України. Однак наша військова розвідка каже, що польові табори у Воронезькій області лишаються без змін. Дещо зменшили присутність російських військ лише у Криму. І це добрий сигнал для України, чому на будь-які прохання росіян та численних колаборантів у владі про поставки води до Криму треба відповідати твердим «ні». Менше води — менше окупаційних військ із матерями, дітьми та онуками на території нашого Криму.
Не так давно Сергій Куніцин — спеціаліст усіх влад і незмінний соратник усіх президентів зізнався, як навіть до нього особисто приїздять гінці із Московії з «пропозиціями, від яких не можна відмовитись». Типу, давайте пролобіюйте воду до Криму. І давайте ми половину прибутку віддамо. І давайте канал відремонтуємо. Тільки дайте води. Ціна питання – два мільярди доларів. І каже такий Куніцин у Савіка Шустера з театральною ноткою болю: «Люди в Криму вмирають, води просять. Це наші люди». Як свідчить реальність — РФ не відмовилась від ідеї повномасштабної війни. Її війська стоятимуть біля наших кордонів аби лякати і вимагати від Києва та боязкої влади нових поступок. Маємо встояти, якщо не хочемо перетворення Криму на базу, яка лякатиме половину території країни і заблокує Чорне море.
Друге. Кремль не вважає Україну самостійним суб’єктом. 18 лютого — у річницю бійні на Майдані — Пєсков назвав нас «проектом західних держав» та недружньою і антиросійською державою. І ось у свіжоспеченому списку «Россия 1» ми в одному ряді із США, Польщею, Литвою, Чехією, Естонією, Латвію, Великобританією, Канадою та Австралією. Я пишаюсь такими сусідами. Але це ще і означає те, що для російської влади та мільйонів пересічних росіян, які залюбки ідуть вбивати нас по контракту та незаконно селяться в окупованому Криму цілими виводками — ми такий же ворог як США. Бо незалежні і навчились рубати руку із отрутою гострим мечем.
Третє. Сергій Лавров — «грустная лошадь» із російського МЗС дуже чітко пояснила, нащо Росії цей шантаж військами та ігри із Зеленським у «кішки-мишки». Україну прагнуть спонукати на прямі переговори і потурання із так званими лжереспубліками ОРДЛО. «Як тільки ми зможемо зрозуміти їх принципові підходи — то війни можна буде уникнути». Людською мовою — це означає, що давайте вибори, давайте дуже багато грошей, визначайте сотні тисяч російських паспортів у легальному полі і відмовляйтесь від НАТО і ЄС з перспективою перетворення у щось таке схоже на Білорусь. І війни обов’язково не буде. Дуже сумнівна пропозиція, бо ми знаємо, що війна за таких розкладів усе одно буде, і лінія кордону буде більшою в 10 разів аніж нині на Донбасі.
Четверта причина. Для росіян не потрібно жодних приводів для повномасштабного вторгнення і псковської десантури де завгодно. Для цього у них завжди є сімейна пара Скабєєва-Попов, яка розкаже хоч про поїзд із лютими націоналістами Зеленського, які хочуть захопити Воронеж чи Курськ, хоч про негра на танках на чолі із Ллойдом Остіном на чолі екіпажу. У них завжди знайдуться «Петров» та «Боширов», озброєні «новичками» та вибухівкою. І якщо у них вдалося убивати людей у Великобританії та Чехії — а потім показувати «золоті дощі» усьому світу, то і з Україною можна. Ви ж пам’ятаєте численні теракти і їх спроби у Харкові до пізнього 2015 року? Як підірвали крутого контррозвідника Хараберюша? Як крали то сумських прикордонників, то наших херсонських рибалок? Терор у масках і карнавальних костюмах — дієва зброя Москви уже сто років від дідуся Леніна. Хто ж відмовиться від цього і нині?
П’яте. Путін чітко дав зрозуміти, що у разі зустрічі із Зеленським хоч у Москві, хоч у Ватикані — він не говоритиме про деокупацію Криму чи виведення російських убивць із шматка Донбасу. Це лише Володимир Олександрович сподівається, що йому під звуки меси у Ватикані винесуть мир у золотому кубку. А от для Путіна така зустріч — це унікальний випадок принизити Україну і показати усьому світу, що це моя іграшка і я граюсь нею як хочу. Як там хочуть росіяни? «Зачепити проблематику двосторонніх відносин…»? Біда в тому, що наші міждержавні стосунки безнадійно зіпсовані фактом окупації частини території. І поки не буде прагнень РФ піти із Криму і Донбасу — про іншу проблематику говорити якось не мудро. Скоріше це утвердити світ у тому, що ми прощаємо Москві акти насилля над нами і згодні на будь-що.
Я вірю, що Володимир Олександрович за два останні роки забув як це сміятися і радіти безтурботному життю. Я навіть вірю в його добрі гуманні наміри — побажати миру усьому миру і просто вірити в красу. Але не можна про святі речі говорити із терористом, для якого нема нічого святого. Путіну уже не поможе свята водичка із Ватикану. Йому допоможе хіба срібна куля в серце.
Марина Данилюк-Єрмолаєва / Еспресо
