середа, 17 квітня 2024 | ПРО ПРОЄКТ | КОНТАКТИ

Офісно-президентська республіка: Як Єрмак став керівником нової «державної інституції» Слова про перетворення форми правління в Україні з парламентсько-президентської на офісно-президентську вже не жарт, а доконаний факт

Володимир Зеленський відсвяткував п’яту річницю першого туру президентських виборів. Саме до цієї дати він оновив свій офіс, зробивши його повністю підконтрольним Андрію Єрмаку. Тим самим було зацементовано виняткове становище керівника ОП у нинішній системі влади. Подібним успіхом раніше не міг похвалитися жоден глава президентської канцелярії.

Чому Єрмак не Медведчук

Якщо підбивати підсумки внутрішньополітичних змін в Україні за Зеленського, то найзначнішим результатом слід визнати небувале посилення впливу Офісу президента за рахунок послаблення впливу Верховної Ради та Кабінету міністрів. І тут є однакова заслуга всіх учасників змагання. Андрій Єрмак не зміг би стати де-факто другою людиною у державі, якби не зіграли у піддавки спікер парламенту Руслан Стефанчук та прем’єр-міністр Денис Шмигаль.

Щоб оцінити винятковість успіху Єрмака, можна згадати, наприклад, Віктора Медведчука у період з червня 2002 по січень 2005 року, коли він очолював президентську адміністрацію Леоніда Кучми. Медведчук тоді вважався супервпливовим. Але порівняно з Єрмаком він жалюгідний невдаха. Він мав двох потужних конкурентів за вплив на Кучму і на всю систему влади: прем’єра Віктора Януковича і спікера парламенту Володимира Литвина. Ці двоє мали власні політичні партії та будували самостійні плани на майбутнє. Тому вони точно не заглядали в рота Медведчуку і не боялися його розгнівати.

І нікому навіть на думку не спадало назвати Кабмін та Верховну Раду виконавцями вказівок Медведчука. Парламент та уряд були на той час абсолютно самостійними органами влади. І це при тому, що тоді діяла стара редакція Конституції, за якою президент мав ширші повноваження, ніж зараз.

Тобто зараз у Єрмака набагато менше можливостей для посилення впливу, ніж у Медведчука. Але Єрмаку пощастило із конкурентами: вони відверто слабкі.

Самоусунення парламенту

Візьмемо діячів, які обіймають ключові посади у правлячій монобільшості. Це спікер парламенту Руслан Стефанчук, його перший заступник Олександр Корнієнко, лідер фракції «слуг народу» Давид Арахамія та голова партії «Слуга народу» Олена Шуляк. Насправді кожен із них має власні інтереси та веде свою гру. Тільки у всіх чотирьох це дрібна гра, якщо порівнювати із великою грою Єрмака.

Можна сказати, що всі четверо здалися без бою. Вони не бачать перед собою великого політичного майбутнього, а Єрмак бачить.

Нагадаємо, що після закінчення воєнного стану спочатку мають відбутися парламентські вибори, а потім – президентські. Принаймні такий порядок випливає з норм Виборчого кодексу. І тут постає питання: хто формуватиме парламентський список президентської партії («слуг народу» чи ймовірного «Блоку Зеленського») – Стефанчук, Корнієнко, Арахамія, Шуляк? Чи Єрмак?

Якби відповідь була неоднозначною, якби залишалася якась підстава для інтриги, то ми, напевно, спостерігали б жорстку конкуренцію в цьому п’ятикутнику, об’єднання одних гравців проти інших. Але нічого подібного не видно. Подальше політичне майбутнє всіх діячів нинішньої монобільшості, керівних та рядових, перебуває в одних руках на Банковій.

Зворотний бік цієї ситуації – зростаюча апатія «слуг народу». Нагадаємо, у січні Арахамія зізнався, що 17 членів його фракції хочуть скласти повноваження народних депутатів, але керівництво парламенту та фракції не дозволять їм це зробити, аби «слуги народу» не втратили статусу монобільшості. Нещодавно «Українська правда» розповіла, що фракція близька до остаточної дезорганізації, і одразу кілька десятків «слуг» висловлювали керівництву фракції бажання скласти мандати через відсутність мотивації.

Хоча у фракції «слуг народу» числяться 235 нардепів, але 50-60 із них стабільно відсутні або не голосують. Наслідком є дуже низька працездатність Ради. У березні було поставлено антирекорд: депутати засідали лише 10 годин на місяць (2 години 14 березня, 4 години 20 березня, 2 години 21 березня і 2 години 28 березня). А якщо відняти три години, втрачені на перерви через повітряну тривогу, то вийде лише сім годин засідань на місяць.

Звісно, такий парламент не може бути впливовим. І така правляча партія теж не може бути ані впливовою, ані популярною у народі. І це об’єктивно сприяє посиленню впливу Офісу президента.

Самоусунення уряду

Напевно, за цих умов міг би збільшити свій вплив Кабінет Міністрів. Але для цього потрібно, по-перше, щоб таке бажання було у прем’єра Дениса Шмигаля, по-друге, щоб уряд був незалежним від Банкової.

Шмигаль своєю кар’єрою при Зеленському завдячує колишньому першому заступнику керівника ОП Сергію Трофімову. Саме він підібрав Шмигаля на посаду голови Івано-Франківської ОДА, а згодом рекомендував його Зеленському на посаду прем’єра. І у своїх інтерв’ю він вихвалявся, що Шмигаль – його креатура.

Але в листопаді 2020 року Трофімов втратив впливову посаду. А Шмигаль за чотири роки роботи на чолі уряду чітко усвідомив усі тенденції та навіть не спробував скласти конкуренцію Єрмаку.

Втім, Шмигаля можна зрозуміти. Хоча формально, за Конституцією, саме прем’єр вносить у Верховну Раду кандидатури членів Кабміну (крім міністрів оборони та закордонних справ, яких вносить президент), реально майже всі вони були спущені йому згори з Банкової.

До речі, з тих членів Кабміну, які були призначені разом зі Шмигалем 4 березня 2020 року, залишилося лише четверо: міністр Кабінету міністрів Олег Немчинов (це фактичний єдиний міністр, підібраний самим прем’єром), міністр закордонних справ Дмитро Кулеба, міністр юстиції Денис Малюська та віце-прем’єр – міністр цифрової трансформації Михайло Федоров. Три міністерські посади зараз вакантні (культури та інформполітики; молоді та спорту; у справах ветеранів). Відтак, хоча Шмигаль уже рекордсмен по посидючості в прем’єрському кріслі, але його уряд навряд чи може бути прикладом стабільності. І це не Шмигаль змінює собі міністрів – їх йому змінює Банкова руками парламентської монобільшості.

У нинішньому складі уряду є кілька людей, які готові будь-якої миті змінити Шмигаля на посаді прем’єра, якщо того захоче Банкова. І загальний напрям думки в Кабміні – не про те, як забезпечити свою незалежність від Офісу президента, а про те, як виконати вказівки, які надходять звідти. Досить згадати, як Кабмін вносив до Ради законопроекти (наприклад, про БЕБ), які категорично не подобалися західним партнерам, проте відповідали інтересам впливових заступників Єрмака.

Звісно, такий уряд не може бути впливовим – його ніхто не вважає за самостійного гравця. І це знову ж таки об’єктивно сприяє посиленню впливу Офісу президента.

Нова «державна інституція»

У положенні про ОП, затвердженому указом Зеленського, йдеться, що Офіс президента України є «постійно діючим допоміжним органом». Його основні завдання – «організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та інше забезпечення» здійснення президентом своїх повноважень.

Цей допоміжний орган створено 20 червня 2019 року. Звісно, порівняно з органами, записаними у Конституції, такими як Верховна Рада та Кабінет міністрів, ОП виглядає малозначним.

Але Зеленському захотілося підняти статус офісу до рівня найважливішої державної інституції. І фактично це вже сталося.

Цікаво, що сам Зеленський про перестановки у своєму офісі повідомив народу як про головну подію дня. Саме з цього він розпочав своє відеозвернення до українців 30 березня: «Ми продовжуємо перезавантаження наших державних інституцій. Цього тижня відбулося кілька замін. І це ще не всі рішення, які підготовлені. Сьогодні є нові укази – щодо радників. Кожному я вдячний за роботу. Ми робимо Офіс більш функціональним».

Йшлося лише про заміну двох заступників Єрмака, а також першого помічника, одного штатного і кількох позаштатних радників Зеленського. Але названо як гучно: «перезавантаження наших державних інституцій».

Сенс події – у подальшій концентрації влади в ОП у руках Єрмака. Нагадаємо, що до Єрмака на чолі ОП стояв Андрій Богдан. У спадок від нього Єрмак отримав вісьмох заступників. Семеро з них уже звільнені. Залишився лише один – Ігор Жовква, цілком лояльний до Єрмака. Останнім було звільнено Андрія Смирнова 29 березня. Крім того, у спадок від Богдана дістався Єрмаку керівник апарату ОП Олексій Дніпров. 2021 року його було переведено на посаду заступника Єрмака, а тепер теж звільнено.

Нині Єрмак має 10 заступників (на два більше, ніж було у Богдана). І дев’ять із них (крім Жовкви) призначені вже за Єрмака.

Це не означає, що звільнення неправильні. Досить, що Смирнов був автором однієї з найневдаліших ініціатив Зеленського – закону про олігархів. Але факт залишається фактом: час інтриг в ОП закінчився, тепер весь президентський офіс повністю і беззаперечно підкоряється Єрмаку.

У той час, як парламент втрачає працездатність, Офіс президента, навпаки, її підвищує.

Фракція «слуг» розкладається, ОП, навпаки, стає ще монолітнішим.

Де-факто Україна з парламентсько-президентської республіки стала офісно-президентською, хочемо ми того чи ні.


Юрій Вишневський / Ділова столиця
Поділіться цим