Північна Корея днями приєдналася до Сирії та ряду повністю залежних від РФ квазідержавних утворень, які на вимогу Москви визнали суверенітет інших квазідержавних утворень – «ДНР» та «ЛНР».
Українське МЗС у відповідь розірвало дипломатичні відносини із найізольованішою країною світу. Завдяки цьому демаршу громадяни України дізналися, що ці стосунки існували. Втім, тут наші дипломати йшли за відпрацьованими протоколами: раніше з тієї ж причини Київ розірвав відносини з асадівською Сирією, яка визнала фейкові республіки Донбасу наприкінці червня.
Пхеньян на демарш Києва відреагував спробою зберегти обличчя: мовляв, самі винні, йшли у фарватері США та підтримували санкції щодо КНДР.
Об’єктивно, окрім сумнівної якості пропагандистських дивідендів («вже третя держава-член ООН визнала лугандійську незалежність!») Росія від Північної Кореї отримує хіба що спробу експорту ідей чучхе на окуповані території. Цінність дипломатичних маневрів КНДР, зважаючи на її статус ізгоя та баламута, вкрай низька.
Набагато важливіше те, якими є цілі Пхеньяна і чого йому дозволяє досягти таке рішення. Як таке визнання «ЛДНР» для нього, як і для Дамаска — крок суто інструментальний.
По-перше, сприяння Москві в імітації суб’єктності фейкових держав та легітимації військових захоплень українських територій — це платна послуга. Що ж, подивимось на чек.
Причини для угоди, очевидно, створювалися ще з весни. У березні у Пхеньяні побував міністр оборони Росії Сергій Шойгу. Якщо вірити одному з екс-керівників ЮКОСу Леоніду Невзліну, Шойгу через все більш гостру нестачу їздив просити ракети. Це раціонально, адже північнокорейські та російські мають спільну «батьківщину» — СРСР. Однак мова, очевидно, йшла не лише про ракети, а й загалом про активізацію військово-політичного співробітництва між режимами-паріями. Раніше така активізація за визначенням передбачала постачання Пхеньяну радянськими технологіями та комплектуючими, що дозволило Кімам розвивати ракетну та ядерну програми. І тут є очевидний і постійний простір для торгів. Традиційно в ролі того, хто просив, виступав Пхеньян, але масштабне російське вторгнення в Україну змістило баланс. І Кім не втратив шансу подиктувати умови. Причому військово-технічний трек (до нього ми ще повернемося) виявився не єдиним.
Наприкінці червня російський уряд, зокрема, Мінвостокразвітія оголосив про намір відновити залізничне сполучення з КНДР через прикордонний пункт Хасан – Туманган, заморожений через пандемію, коли Пхеньян, рапортуючи про успішну боротьбу з Covid-19, самоізолювався від світу ще більше. Обговорюється також питання перезапуску терміналу порту Раджун — втім, цей проект для двох ізгоїв буде взаємовигідним з огляду на обсяги санкцій та накатану схему використання північнокорейських портів для контрабанди.
Але повернемось до військового треку. З початку червня в медіапросторі, насамперед в американському та південнокорейському, циркулює інформація про відновлення Північною Кореєю робіт над ядерною програмою, тобто, ладнають знов ядерний полігон та готується сьоме та перше з 2017 р. випробування ядерної зброї.
З кінця червня цю новину активно підхопили та поширюють прокремлівські ресурси. Подача, якщо коротко і по суті, така: плани та устремління Північної Кореї благородні та виправдані, адже США – імперія зла. Але активізація ядерної програми потребує ресурсів. І тут слід зазначити таке: досягнення технічної можливості застосування ЯЗ КНДР ні до чого Китаю — її ключового союзника та покровителя. Росія ж послідовно надавала Пекіну допомогу — аж до передачі документації та вузлів балістичних ракет.
Враховуючи, що майбутнє випробування, ймовірно, призначене для перевірки заряду, придатного для встановлення на тактичні ракети, саме це могло стати ціною визнання Пхеньяном фейкових республік Донбасу. Тим більше, що мотивація Кіма проста: союзна Росія наочно продемонструвала йому: жодні міжнародні гарантії не можуть забезпечити надійний захист країні, яка відмовилася від ядерної зброї. Цікаво, що російська пропаганда цей наратив усіляко підтримує.
При цьому меседж про справедливість ядерних амбіцій Пхеньяна також адресований Ірану, який Москва намагається втягнути у повноцінний військово-політичний союз саме тоді, коли перед Тегераном відкрилися можливість виходу на європейський нафтовий ринок та перспектива пом’якшення санкцій.
Медійна компонента — це далеко не єдиний елемент північнокорейського кейсу, у який вдихнула життя Росія. І далеко не найголовніший, хоч і важливий.
Крім цього активізація контактів між Москвою та Пхеньяном, і посильна допомога першій другому, дозволяє північнокорейському ВПК знову обходити міжнародні санкції та отримувати технології та ресурси для розвитку ракетного та ядерного потенціалу. Якими б застарілими ці технології не були для КНДР, це великий крок уперед. Як показує війна в Україні, навіть стародавні ракети, двигуни частини з яких відмовляють під час пусків, з вкрай низькою точністю все одно здатні вбивати та бути відчутною загрозою безпеці інших держав.
До того ж, купуючи лояльність Пхеньяну, Москва може дозволити собі постачання ресурсів, у тому числі енергоносіїв, яких сьогодні в РФ надлишок через зниження попиту в Європі. Водночас, наближаючи той момент, коли режим Кімів матиме діючу (більш-менш) і дієву ядерну зброю, Москва створює передумови для підвищення рівня загроз у регіоні — а враховуючи роботи КНДР над міжконтинентальними балістичними ракетами, і для США. І це повернення північнокорейської загрози до світового політичного порядку денного покликане перетягнути на себе частину уваги Штатів, відволікаючи їх від війни РФ проти України.
Таким чином, в Азії відтворюється точка напруги на тлі зміцнення союзів між США, Великою Британією, Японією, Південною Кореєю та Австралією. Аналогічний ефект має і спроби дестабілізації Тайваню Китаєм, у чому йому періодично допомагає Росія.
Водночас, своїм зближенням з КНДР через передачу ресурсів і технологій, Москва паралельно підриває вплив Китаю на Пхеньян. Послаблення залежності Північної Кореї від КНР – це певною мірою компенсація Росією втрати свого впливу у регіоні, враховуючи, що підсанкційна РФ дедалі більше залежить від Пекіна.
І, нарешті, заграванням із Кімом режим Путіна також дає екс-президентові США Дональду Трампу та його оточенню, що критикує Білий дім за «надмірну» підтримку Києва, додаткові аргументи проти адміністрації Байдена під час виборчої кампанії-2024. Бо хоча Трамп у свій час і лобіював жорстку конфронтацію з КНДР і особисто з Кімом, він же в 2018 р. пішов на переговори з північнокорейським диктатором, які на якийсь час знизили рівень загрози з цього напряму. Байден же, з подачі трампістів, виглядатиме недалекоглядним, м’яко кажучи, президентом, який дозволив Кіму розправити ядерні крила.
Владислав Гірман / Ділова столиця
