Максим Розумний: Ігри реконструкторів, або чого хоче Путін? Путінська реконструкція відверто живиться сюжетами з історії покійного СРСР та приховано – творчою спадщиною конструкторів Третього Рейху

У західних інтелектуальних колах захоплюються не тим мачизмом, який привертає симпатії до кремлівського господаря різноманітних любителів сильної руки (від Трампа до тьоті Зіни з ростовського гастроному), а його вправністю в віртуальній політичній грі, що замінила реальну політику в добу постмодерну.

Втім, роль самого російського президента в тій безпрецедентній за масштабами політичній імітації, яка триває вже два десятиріччя, не слід перебільшувати. Звісно, у Путіна є певні акторські дані, своєрідний впізнаваний типаж. І він непогано симулює відданість ідеї відновлення СРСР. Але головні лаври і “оскари” за це кіно варто присудити пулу талановитих сценаристів і аніматорів, яких Кремль найняв на роботу.

Усі ці дугіни і кургіняни, суркови і кірієнки, кисельови й соловйови, федорови і сімоньяни, які формують і підтримують легенду про відновлену імперію в оточенні світового зла, створюють всю ту політичну мізансцену, в якій головному герою лишається тільки в потрібний момент хмурити брови, “задумчіво” дивитися вдалину і витріщати риб’ячі очі, говорячи якусь чергову банальність.

І російський народ від цього отримує щоденний телевізійний кайф і знаходить у цьому сенс свого існування. А Захід отримує для себе зручний (тому що імітаційний) порядок денний. А поляки та литовці сповнюються рішучості захищатися від можливого нападу. А угорці та серби сповнюються надій на територіальний реванш за підтримки старшого брата. А українці починають вимагати прийняти їх у НАТО і ставлять на військовий облік жінок (хоча це не точно). А найголовніше – у дзеркалі медіа створюється ілюзія, що Путін і його бажання повернутися в СРСР – це мало не головний сюжет і фактор сучасної історії.

Та коли імітація хоч трохи виходить за межі віртуального простору, її зустріч з дійсністю завершується черговим російським конфузом (хотєлі как лучше, а вишло как всєгда).

Наприкінці 2021 року російська хокейна збірна вийшла на лід у формі колишнього СРСР і ганебно програла фінам. Цей невеликий за історичними мірками казус якнайточніше відображає сутність російської ідентичності і політичних устремлінь Кремля останніх років.

Гра в реконструкцію СРСР, бутафорські галіфе і картонні танки приємно стимулюють уяву пересічного росіянина, живлять його імперську манію величі і компенсують депресняк російської повсякденності. Найголовніше ж, спонукають в черговий раз іти на вибори й голосувати за Путіна. Це голосування обіцяє нову дозу телевізійної наркоти, ще одну серію улюбленого серіалу з Путіним, Лавровим і Шойгу в головних ролях. І обманути очікування свого народу Кремль, звісно ж, не може. Ведуть на знімальний майданчик спустошеного власною брехнею Лаврова, витягують з формаліну Жиріновського, роздраконюють до потрібного стану Скабєєву, дають щось нюхнути Соловйову, і оппа! – епізод знято.

Втім, у сценаристів будь-якого серіалу фантазія, рано чи пізно, виснажується і починають самоповтори та використання затасканих сюжетних кліше.

От, наприклад, навесні минулого року вийшло дуже ефектно з військовими навчаннями на західних кордонах РФ і в Криму. Зеленський став проситися на зустріч, Макрон і Меркель закружляли навколо палати з кремлівським буйним пацієнтом із заспокійливим у вигляді “формули Штайнмаєра”, сам Байден прилетів у Женеву “подивитися в очі” маніяку та невдовзі забажав “стабільних і передбачуваних відносин”. Звісно, кому ж не хочеться стабільності і передбачуваності?

Так Москві ж і не хочеться.

Бо в такому стані швидко настає похмілля, розвіюються чари телевізійного безумства, стає очевидним абсурд імперських амбіцій Кремля, російський народ стає тверезим і злим. Рейтинг Путіна валиться. Тому виникає політтехнологічна ідея – “а, может, повторіть?”.

Для того, щоб збагнути, навіщо Путіну чергове загострення, достатньо уявити, як події розвивалися б за інерційним сценарієм. Припустимо, що російські ударні з’єднання не розташовуються сьогодні на кордоні з Україною, переговорний процес в ТКГ мляво балансує між перемир’ями і провокаціями. Захід продовжує вимагати від Москви припинити агресію, не визнає окупацію Криму і поступово розширює список підсанкційних осіб і корпорацій.

Час працює проти Росії, і Путін це розуміє. Навіть останнє безпрецедентне підвищення цін на газ у світі не здатне забезпечити його «подушкою безпеки» на тривалу перспективу. Завтра європейці (і китайці) прискорять свій перехід на відновлювані джерела енергії і від оплачуваної нафтодоларами імперської величі залишаться самі лише спогади.

А тут ще з Заходу лунають тривожні натяки, що після 2024 року легітимність Путіна як президента РФ не буде визнаватися Європою і Америкою. З реальною перспективою для нього опинитися в ролі Лукашенка. І будувати нову “союзну державу” разом з великим східним сусідом (Китаєм).

Тому приймається рішення різко підняти ставки. І Кремль робить усе можливе, щоб його агресивні наміри не викликали ні в кого сумнівів. Він не боїться виглядати маніяком, тому що навчився отримувати за цю роль непоганий гонорар.

Путінська реконструкція відверто живиться сюжетами з історії покійного СРСР та приховано – творчою спадщиною конструкторів Третього Рейху. Поведінка Кремля, його абсурдні вимоги імітують Карибську кризу та поведінку Гітлера в 1938 році одночасно.

Після операцій 2008 року в Грузії і 2014 року в Україні Захід схильний сприймати російську загрозу серйозно. Що вже казати про нас, із нашою травмою кривавої “русской весни”. В голові у фюрера може бути що завгодно, тому розглядаються найгірші варіанти.

Як кожна манія, гра у імперську велич може непомітно перейти в реальне “члєноврєдітельство”. Особливо, якщо маніяк, навіть відверто симулюючий, відчує, що його наміри і збочена картина світу не сприймаються оточуючими всерйоз.

Однак, у взаємодії з подібним суб’єктом важливо зберігати раціональну оцінку його цілей і можливостей. Тому коротко зазначимо основні цілі і завдання путінського режиму, які він у досить прагматичний спосіб досягає під прикриттям мілітаристської істерії.

Головна мета – тримати в патріотичному тонусі російське суспільство, дати йому докази того, що “вєлікій правітель” Путін зайнятий не розподілом нафтогазового общака на користь наближених осіб, а великою справою відновлення імперії. І йому в цьому просто не треба заважати. Докази? Америка і Європа нас поважають, Україна і Прибалтика бояться, а якщо треба буде, так ми і на Кубу, і в Венесуелу… Ні, не на курорт, а воювать із супостатами.

Друге за значущістю завдання – шантаж Заходу. Своїм американським і європейським партнерам Кремль у такій специфічній формі доводить просту і очевидну тезу. Не треба нас чіпати (так звана “доктрина медоїда”). Не заважайте нам робити наш сировинний бізнес. Не арештовуйте і не блокуйте наші активи. Не заважайте нам душити опозицію і не ставте під сумнів легітимність російської влади. Залиште навколо нас пояс пострадянського хаосу і злиднів, на тлі яких РФ виглядатиме якщо не супердержавою, то хоча б просто державою.

Окреме послання адресоване старшому брату – Китаю. Москва – цінний партнер для Пекіна, який може взяти на себе місію мілітарного протистояння з Америкою, здатен ефективно руйнувати єдність і геополітичний вплив Європи, продовжує контролювати пострадянський простір, не допускаючи його інтеграції в економічні, військові і політичні структури Заходу.

Нарешті, стосовно України цілі нинішньої воєнної ескалації з боку РФ є другорядними та підпорядковані трьом названим вище пріоритетам. Принагідно, Москва намагається кошмарити українська суспільство, дискредитувати українську владу, виявляти слабкі місця і дисфункції нашого сектору безпеки.

Ну, і останнє – не за значенням, а в порядку розгляду. Не слід применшувати роль чинника внутрішньої боротьби кремлівських кланів за доступ до державних ресурсів. Пряма військова загроза Україні руйнує старанно вибудувані схеми агентурної, дипломатичної та іншої діяльності, що є хлібом СВР, ФСБ та інших зацікавлених в освоєнні бюджетних коштів структур. У контексті підготовки збройного нападу «потоки» однозначно перерозподіляються на користь армії і військово-промислового комплексу. Тобто це перемога угруповання військових над кланом чекістів, Шойгу з Чемезовим торжествують, Наришкін з Фрадковим зализують рани обмеженого фінансування.

Як за цих умов правильно реагувати на російську загрозу? Що робити Україні і Заходу, аби ефективно протидіяти стратегії Путіна? Про це вже у наступному матеріалі.

Редакция сайта не несет ответственности за содержание материалов в рубриках «Блоги» и «Статьи». Мнение редакции может отличаться от авторского.