Минулого тижня ДС аналізувала, як Дональду Трампу вдалося помирити Камбоджу і Таїланд. 28 липня ці країни у Малайзії почали переговори за посередництва США, а буквально днями підписали угоду з 13 пунктів про припинення вогню. Глава Білого дому заявляв, що мирний процес став можливим завдяки йому. У червні, нагадаємо, за його посередницьких зусиль угоду про припинення бойових дій уклали Конго і Руанда. А ще раніше — Індія та Пакистан. У кожного із поставлених на паузу конфліктів своя історія і свої причини. Але у всіх трьох випадках Трамп у своїх посередницьких зусиллях не стикався зі значним супротивом йому з боку протиборчих сторін. Та й війни між ними не мали значної інтенсивності. Правильніше це назвати прикордонними конфліктами, які багато разів спалахували і багато разів затухали.
В історії з Азербайджаном і Вірменією ситуація суттєво інша. Не будемо глибоко вдаватися в ретроспективу Карабаського конфлікту, зосередимося лише на останніх роках, протягом яких розвиток подій навколо спірної території і призвів до нинішньої угоди.
Як Баку і Єреван прийшли до необхідності покласти край війні за Нагірний Карабах
Азербайджан і Вірменія провели попередні етапи переговорів в ОАЕ. До останнього було незрозуміло, на який спільний документ вони вийдуть, адже це вже четверта спроба укласти довгострокову угоду між ними. Перша була у травні 1994 року, коли за посередництва Мінської групи ОБСЄ, створеної у 1992 році у складі США, Франції і Росії, та за ініціативою міжпарламентської асамблеї СНД Азербайджан і Вірменія підписали Бішкекський протокол про перемир’я. У такий спосіб конфлікт навколо Нагірного Карабаху став «замороженим». Домовленості раз-по-раз порушувалися, що спричиняло збройні протистояння.
Друга угода, точніше декларація, була підписана 2 листопада 2008 року у Підмосков’ї. Однак і вона нічого не змінила. В Баку вважали, що треті країни, які виступали посередниками, діють на боці Єревана. І мали рацію, адже після угоди 2008 року фактичним гарантом безпеки в цьому регіоні стала Москва, яка підтримувала Вірменію. У квітні 2016 року Азербайджан почав збройну операцію, відому як «чотириденна війна», і відвоював частину окупованих територій. За два роки потому у Вірменії відбулася «оксамитова еволюція», яка привела до влади нинішнього главу уряду Ніколу Пашиняна. Геополітично він продовжував орієнтуватися на Росію, проте інстинкт політичного самозбереження підштовхнув його до обмеження впливу на процеси в країні старих еліт і так званої «карабаської партії» — вихідців із Нагірного Карабаху або військових, які брали участь у боях за цей анклав, і далі успішно використовували для власних цілей патріотичні настрої вірмен. На ці сили у Вірменії робила ставку Москва. Боротьба з ними та з відвертими спробами Росії втручатися у внутрішні справи Вірменії зрештою призвели до зміни Пашиняном геополітичного вектору на прозахідний. Але сталося це лише у 2022 році.
27 вересня 2020-го року азербайджанські війська почали потужний наступ на Нагірний Карабах. За 44 дні Другої карабаської війни азербайджанці повернули собі значні території, окуповані вірменами, й відрізали анклав від сполучення з Вірменією. Військова операція Азербайджану завершилася третьою угодою, підписаною 9 листопада 2020 року Ніколою Пашиняном, Ільхамом Алієвим та Володимиром Путіним. За цією угодою до Нагірного Карабаху увійшли російські «миротворці».
19 вересня 2023-го Азербайджан провів бліцкриг, у результаті якого повернув повний контроль над сепаратистським регіоном. А під час боїв азербайджанці ще й «підсмажили» шістьох російських «миротворців». Вірменська армія від бойових дій відмовилася. Понад 100 тисяч вірмен Карабаху вимушено покинули свої домівки. 28 вересня 2023 року президент Нагірно-Карабаської республіки Самвел Шахраманян підписав указ про припинення її існування. 5 жовтня Пашинян визнав суверенітет Азербайджану над цієї територією. Так Алієву вдалося силою повернути окуповані землі. У 2024 році з Карабаху вийшли російські військові. Також розпочався складний переговорний процес між Баку і Єреваном. Але вже без участі Росії.
Пашинян робив кілька гучних заяв про зміну геополітичної орієнтації його країни на Європу та НАТО. Росія пробачити цього йому не могла. У вересні минулого року було викрито спробу державного перевороту у Вірменії, до якої причетна Москва. А в червні цього року відбулися гучні затримання представників опозиції, яким закидали підготовку до заколоту. До складу заколотників входили як проросійські олігархи, так і церковники.
Що увесь цей час робив Алієв? Озброювався, посилював економіку, співпрацював одночасно з Росією і Туреччиною, віддаючи пріоритет останній. «За роки переговорного процесу, за 17 років, було дуже багато пропозицій, дуже багато зустрічей, можливо, не зовсім корисних, і дуже багато меседжів, що треба змиритися з реаліями. От реалії такі: ви маєте змиритися з цим. І коли я казав, що ні, це сприймали як виклик… Ну добре. Тоді ми вирішили, що створимо нові реалії, а потім ви будете з ними миритися», — розповів Алієв журналістам у липні цього року.
Маршрут імені Трампа і вичавлювання Росії з Південного Кавказу
Переговорний процес між Азербайджаном і Вірменією був нелегким. Після зради Росії у Єревана не лишилося власних сил, щоб продовжувати воювати. Вона — програла. Для вірмен це національна трагедія, для дуже багатьох Пашинян — зрадник. Разом із тим, чіпляючись за Нагірний Карабах, Вірменія нікуди не рухалася, не використовувала власних геополітичних переваг. Результатом чого стало її економічане та військово-технічне відставання від Азербайджану. Відмова від участі в ОДКБ та переорієнтація на ЄС — чіткий сигнал про бажання вірменського керівництва змінити стан речей. Чи вдасться, враховуючи значний вплив Росії на Вірменію? У червні наступного року у цій країні відбудуться парламентські вибори, на яких вірмени або стануть на шлях євроінтеграції, або повторять «грузинський сценарій». Сили, які можуть там прийти до влади, спробують переглянути умови угоди з Баку. Поки вона — рамкова і попереду ще багато додаткових угод.
Які ж це умови? Обидві країни отримають доступ до стратегічного Зангезурського транспортного коридору, що проляже через Вірменію та з’єднає азербайджанський анклав Нахічевань з великим Азербайджаном. Він включатиме залізничну лінію, нафто- й газопроводи, а також оптоволоконні лінії. «Прорубати» коридор до Нахічевані — давня мрія Алієва. З цього регіону походить його коріння, там народився та провів ранню юність його батько Гейдар Алієв. Крім того, цей стратегічний шлях важливий для Баку як транспортна артерія до Туреччини. Саме проти екстериторіальності була Вірменія. Її відносини з Анкарою історично складні, ідея дозволити туркам та азербайджанцям з’єднатися транспортним коридором їм не подобається.
На певному етапі до переговорів безпосередньо долучилися американці. Вони вийшли з ініціативою адміністрування Зангезурського коридору американською компанією. Алієв поставився до цього схвально, акцентувавши на безпеці, мовляв, азербайджанці на своєму шляху «не повинні бачити обличчя вірменських прикордонників». А от в Єревані пропозицію США сприйняли критично. Коридор пролягає стратегічно важливою областю Сюнік, яка одночасно межує з Азербайджаном, Нахічеванською республікою та Іраном. Вірменія наполягала на збереженні повного суверенітету над цією областю.
Американці свої наміри пояснювали комерційними можливостями, які відкриваються перед Вірменією, котра десятки років перебувала у блокаді з боку сусідів. Плюс — безпековий момент: ніхто не захоче поновлювати бойові дії, якщо тут працюватиме американський бізнес. Риторика подібна до тієї, яка була при просуванні українсько-американської угоди про надра.
Проти присутності американців виступили Росія з Іраном. Щодо останнього, то його страхи зрозумілі: Тегеран отримає присутність американців під боком. Та ще й під назвою Trump Route for International Peace and Prosperity (Маршрут Трампа заради міжнародного миру та процвітання) — скорочено TRIPP. А от Росія в разі реалізації цього маршруту втрачає значну частину свого геостратегічного значення, адже товари з Азії, з того ж Китаю, через TRIPP доставлятимуться швидше. Ще один удар по Москві — сторони виступають за розпуск Мінської групи ОБСЄ, де переважно рулила РФ. Тобто Путіна позбавляють інструментів впливу через міжнародні організації. Фактично сьогодні ми спостерігаємо поступове вичавлювання Росії з Південного Кавказу.
Юрій Васильченко / Depo.ua
