Коли в суботу 21 червня перші бомби досягли своїх цілей, Дональд Трамп сидів у Ситуаційній кімнаті і дивився, про що розповідають медіа. Він побачив, що медіа все ще повідомляють, що він не визначився. Це означало, що йому таки вдалося приховати свої плани від усього світу.
П’ять днів, які обдурили світ
Лише невелика група чиновників усередині адміністрації Трампа знала про запланований удар, пише Axios. Не було жодних витоків із Пентагону чи з Білого дому. Сам Трамп допомагав зберігати секретність, використовуючи публічні заяви, щоб Тегеран і решта світу не знали про його справжні наміри.
За допомогою Axios ми можемо відновити хронологію подій. Ще в понеділок 16 червня, перебуваючи в Канаді на саміті G7, Трамп віддав Пентагону наказ розпочати остаточну роботу із планування удару США по Ірану. Підготовка удару зайняла п’ять днів, і весь цей час Трампу вдавалося водити всіх за ніс.
У понеділок увечері він достроково залишив саміт G7 і повернувся до Вашингтона. У вівторок 17 червня провів нараду у Ситуаційній кімнаті зі своєю командою з національної безпеки. Він запитував про подробиці воєнних планів, надійність протибункерних бомб і потенційні ризики операції. Військові та Пентагон сказали президенту, що впевнені, що це спрацює. Медіа у своїх повідомленнях про цю нараду наголосили на тому, що Трамп, як завжди, нічого не вирішив.
У середу 18 червня про це заявив і він сам, спілкуючись з журналістами біля Білого дому. Він відмовився відповідати на запитання щодо залучення США до військових дій в Ірані. «Я не можу цього сказати, — сказав він. — Я можу це зробити, а можу і не зробити. Ніхто не знає, що я хочу зробити. Але я можу сказати ось що: Іран має багато проблем, і він хоче вести переговори».
У четвер 19 червня він сказав репортерам, що ухвалить рішення «протягом наступних двох тижнів» про приєднання до війни — давши зрозуміти, що удар не обов’язково неминучий. Це викликало чергову хвилю глузувань над нерішучістю Трампа. Але його слова були димовою завісою, що приховувала план удару, який уже було запущено. На той час, як Трамп зробив заяву про «два тижні», він уже санкціонував воєнні дії — і точно знав, коли це станеться.
У п’ятницю 20 червня він дав міністру оборони Піту Хегсету зелене світло на запуск бомбардувальників B-2. За кілька годин бомбардувальники-невидимки залишили свою базу в Міссурі. Деякі з них полетіли на захід як обманка. Справжня ударна група вирушила на схід у бік Ірану. Тим часом Трамп, щоб обдурити медіа, вирушив до свого гольф-клубу в Бедмінстері, штат Нью-Джерсі.
У суботу вдень, коли Трамп все ще перебував у своєму гольф-клубі, йому повідомили, що бомбардувальники ось-ось досягнуть точки неповернення — моменту, коли вони увійдуть у повну радіотишу. Президент дав остаточне добро. Незабаром після цього він піднявся на борт Air Force One і вилетів у Вашингтон, щоб бути в Ситуаційній кімнаті, коли перші бомби досягнуть своїх цілей.
Прощання із мрією
За добу до бомбардування Трамп опублікував у своїй соціальній мережі Truth Social пронизливий, несамовитий пост, у якому попрощався зі своєю мрією про Нобелівську премію миру. «Я уклав чудовий Договір між Демократичною Республікою Конго та Республікою Руанда в їхній Війні, — повідомив він про документ, запланований до підписання 23 червня. — Я не отримаю Нобелівську премію миру за це, я не отримаю Нобелівську премію миру за припинення війни між Індією та Пакистаном, я не отримаю Нобелівську премію миру за припинення війни між Сербією та Косово, я не отримаю Нобелівську премію миру за збереження миру між Єгиптом та Ефіопією… і я не отримаю Нобелівську премію миру за виконання Авраамових угод на Близькому Сході… Ні, я не отримаю Нобелівську премію миру, що б я не робив, включаючи Росію/Україну та Ізраїль/Іран, якими б не були ці результати, але люди знають, і це все, що для мене важливо!»
16 років Трамп заздрив своєму першому попереднику, 44-му президенту США Бараку Обамі, який отримав Нобелівську премію миру у 2009 році. Трамп хотів і собі таку ж. Заради цієї мрії він обрав собі геополітичну роль миротворця-посередника, «майстра укладання угод». Йому хотілося перевершити Обаму, стати миротворцем номер один в історії людства. Звісно, своїми ударами по Ірану він цю мрію поховав.
Нове амплуа
Але його бажання бути «супер-пупер» нікуди не поділося, як і його заздрісність. Прем’єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу показав йому нову зоряну мету: карати неслухняних. Бажання Трампа примазатися до військових успіхів Ізраїлю стало очевидним ще 17 червня, коли він похвалився: «Тепер у нас повний і тотальний контроль над небом над Іраном. У Ірану були хороші системи стеження за цілями та інше оборонне озброєння, і його було багато, але воно не зрівняється із «штучками», розробленими, придуманими та виготовленими в Америці. Ніхто не робить це краще за старі добрі США».
Тотальний контроль над небом Ірану встановив, звісно, не Трамп, а Ізраїль, який готував цю операцію кілька років. І якби він цього не зробив, то Трамп побоявся би вступити в гру. Він наважився відправити B-2 бомбардувати іранські ядерні об’єкти лише після того, як переконався, що завдяки Ізраїлю американським літакам в іранському небі нічого не загрожує.
Тепер після ударів США по Ірану можна констатувати, що Трамп обрав собі нове амплуа. І це з погляду геополітики важливіша подія, ніж самі удари. «Ударив — і вдарив, з ким не буває. Напевно, погарячкував, а зараз шкодує», — так можна було б припустити, якби йшлося про звичайну людину. Але Трамп — це суперзаздрісна і гіперсамозакохана істота на найвпливовішій державній посаді у світі. І якщо він з «майстра укладання угод» хоче перекваліфікуватися на «майстра воєнних перемог», то на весь світ можуть чигати цікаві часи.
Іранський полігон
Це має пряме відношення до перспектив миру на Близькому Сході. Раніше Трампу потрібна була угода з Іраном, тепер йому потрібна перемога над ним.
Звісно, Тегеран і його союзники (Москва, Пекін) можуть сподіватися, що Трамп боягузливий і нерішучий. Але Трампа дуже мотивує бажання підняти свій рейтинг. А для цього йому потрібно продемонструвати свою крутість, показати, як він «всіх обдурив і всіх переграв». Він вважає, що минулого тижня йому це чудово вдалося. Він сам собою захоплений і сам себе накручує очікуванням, що «може повторити».
Він обрав собі тритактний цикл: погрози — удари — запрошення до переговорів. Без ударів цей двигун не працює. І Трамп уже анонсував повторення. «Іран, хуліган Близького Сходу, повинен тепер укласти мир. Якщо вони цього не зроблять, майбутні атаки будуть набагато масштабнішими і набагато простішими, — заявив він, виступаючи із зверненням до народу США ввечері в суботу 21 червня. — Або настане мир, або для Ірану настане трагедія, набагато масштабніша за ту, що ми спостерігали впродовж останніх восьми днів. Пам’ятайте, що залишилося багато цілей. Сьогоднішня була найскладнішою з усіх і, можливо, найбільш смертоносною, але якщо мир не настане швидко, ми з точністю, швидкістю і майстерністю займемося іншими цілями. Більшість із них можна знищити за лічені хвилини».
Отже, він озвучив умову реалізації загрози: «якщо мир не настане швидко», тобто якщо у Трампа урветься терпець. Але Іран може нарватися швидше, для цього достатньо, наприклад, завдати удару по американських базах на Близькому Сході. «Будь-яка відплата Ірану проти Сполучених Штатів Америки буде зустрінута з силою, набагато більшою за ту, яку спостерігали сьогодні», — попередив він того ж вечора в Truth Social, для переконливості набравши цю загрозу капслоком.
У неділю 22 червня іранський парламент схвалив закриття Ормузької протоки — важливого проходу для постачання нафти з країн Перської затоки. Це також може стати приводом для війни. «Якщо вони це зроблять, це буде ще одна страшна помилка. Для них це економічне самогубство, якщо вони це зроблять, і ми зберігаємо можливості для вирішення цієї проблеми», — заявив держсекретар США Марко Рубіо в ефірі Fox News.
А Трамп того ж дня висунув зустрічну загрозу. «Неполіткоректно використовувати термін «зміна режиму», але якщо нинішній іранський режим не здатний ЗНОВУ ЗРОБИТИ ІРАН ВЕЛИКИМ, чому б не змінити режим??? MIGA!!!» – написав він у Truth Social.
Як бачимо, у Трампа грандіозні плани щодо Ірану. Він знайшов собі нову мету замість отримання нобелівки — приборкати режим Хаменеї. Не треба зваблюватись надією, що він захищає свободу і демократію чи керується інтересами США. Він просто хоче показати всьому світу, що він здатний досягти всього, чого захоче. Іран для нього — це полігон.
Звісно, це впливає на глобальний баланс сил. Гіпотетично це може зблизити Трампа з Європою та віддалити від нього Росію як союзника Ірану. Але це вже інша тема.
Юрій Вишневський / Ділова столиця
