воскресенье, 17 октября 2021 | О ПРОЕКТЕ | КОНТАКТЫ

«Супергерой на пенсії»: Кому допоможуть звинувачення Зеленського на адресу ООН Критика сьогоднішньої структури ООН та надміру широких повноважень наділених правом вето держав розпочалася ще тоді, коли Володимира Зеленського не було на цьому світі

Вчорашній виступ президента України перед Генасамблеєю ООН вийшов, загалом, цілком непоганим — хоч може й трохи хаотичним, але при тому достатньо динамічним та емоційним. Зеленський згадав у ньому про нелегітимні вибори до російської Держдуми на окупованих українських територіях — і про нові втрати, які несе України в ході гібридної війни з Росією на Донбасі, про перетворення Криму на гігантську російську військову базу — і про арешти кримських татар.

Але якщо критика Росії — це закономірний і сподіваний елемент у переважній більшості міжнародних виступів українських лідерів та посадовців з 2014 року, то цього разу Зеленський нею не обмежився. Об’єктом його критики стала і поведінка ООН загалом.

«Участь 46 держав та міжнародних організацій у першому саміті Кримської платформи про деокупацію Криму – ось це відданість основним принципам ООН. І я дуже вдячний кожній з цих країн. А те, що ООН проігнорувала майданчик для вирішення проблем міжнародного права та окупації, – це якісь нові, ніким не схвалені принципи. Якщо ми хочемо оживити ООН, давайте згадаємо, що тут немає обраних, яких не можна ображати», – заявив Зеленський. Явно натякаючи на той факт, що за допомогою права вето Росія, як постійний член Ради безпеки ООН, може в будь-який момент заблокувати практично будь-яке рішення найважливішої на планеті міжнародної організації. Та й пасажі про те, що сьогодні ООН – «як супергерой на пенсії, який забув, що він міг зробити», який «вважає себе тягарем, слабким, кволим, непотрібним дідом, життя якого пройшло марно» — теж складно назвати компліментарними до організації, з трибуни якої Зеленський виступав.

Але, розуміючи й підтримуючи обурення українського президента, слід звернути увагу на один момент. Критика сьогоднішньої структури ООН та надміру широких повноважень наділених правом вето держав розпочалася ще тоді, коли Зеленського не було на цьому світі. Першою спробою послабити диктат п’яти постійних членів Ради безпеки стала резолюція 1991 (XVIII) від 1963-го року. Тоді Генасамблея збільшила кількість непостійних членів ООН з шести до десяти — а обирати їх почали регіональні групи Азії, Африки, Латинської Америки, а також Східної та Західної Європи. До цього непостійних членів Радбезу обирали виключно постійні.

Потім було багато інших ініціатив, спрямованих чи то на скасування, чи бодай на обмеження права вето. Наприклад, Франція в 2013-му пропонувала погодити добровільну відмову від права вето постійними членами Радбезу в ситуаціях, пов’язаних із військовими злочинами. Тоді ініціативу Парижа підтримали сорок з гаком держав. Втім, до якихось практичних кроків це так і не привело.

Що цікаво, за реформування Ради Безпеки ООН свого часу виступала навіть Росія. Щоправда, вимагаючи не скасувати вето, а ввести до складу цього органу більше країн з числа тих, які швидко розвивалися, наздоганяючи «золотий мільярд». Втім, також безуспішно.

Тому критичні зауваження Зеленського, як би революційно вони не звучали, є далеко не новими. При тому можна скільки завгодно критикувати теперішню структуру ООН загалом — і право вето окремих членів Радбезу зокрема. Критикувати цілком заслужено, оскільки, якщо бодай побіжно ознайомитись з історією ООН — стає зрозумілим, що цим принципом зловживали всі без винятку члени Радбезу, впродовж усього періоду існування цієї організації.

Але реальність залишається одна. Дієві механізми тиску на одну чи декілька держав у сучасної ООН відсутні. Більше того, вони відсутні не тільки в ООН — але і у сучасному міжнародному праві загалом. Можна приймати скільки завгодно декларацій про права людини, непорушність кордонів чи визначні загальнолюдські цілі — на кшталт порятунку від глобального потепління. Але поки відсутній чітко визначений і загальноприйнятий механізм покарання порушників цих рішень, всі вони залишаються благими побажаннями, а не якимось аналогом національних юридичних систем, в яких кожен закон, зазвичай, або включає в себе санкції для його порушників, або ж опирається на кримінальний чи адміністративний кодекс із такими санкціями. Але для побудови подібної міжнародно-правової системи потрібно набагато, набагато більше, ніж навіть скасування права вето у постійних членів Радбезу. Яку, втім, також не можуть імплементувати впродовж половини століття.


Тарас Паньо / Depo.ua
Поделитесь.





Новости партнеров