п'ятниця, 12 серпня 2022 | ПРО ПРОЄКТ | КОНТАКТИ

Amnesty International: Як міжнародні організації маскують продажність популізмом та некомпетентністю Усі сучасні міжнародні структури «першого ряду» засновані на порочному зрівняльному підході і давно перетворилися на бюрократичні машини з виконання оплачених замовлень, прикритих боротьбою за все добре проти всього поганого

Правозахисна організація Amnesty International, заснована в Британії, але давно вже міжнародна, звинуватила Україну в «тактиці ведення бойових дій, яка наражає на небезпеку мирних жителів». У провину ЗСУ поставлено «військові бази, створені у житлових районах, включаючи школи та лікарні» та «атаки з населених пунктів із мирним населенням». При цьому, страхуючись від звинувачень у замовному характері доповіді, бюрократи з Amnesty обмовилися, що «такі порушення жодним чином не виправдовують невибіркові атаки Росії, внаслідок яких загинуло та було поранено незліченну кількість мирних жителів».

Проте «невибіркові атаки Росії», що цілеспрямовано розстрілюють громадянську та промислову інфраструктуру України, не удостоїлися пильної уваги Amnesty. Крім того, і відмазка «жодним чином не виправдовують» містить пряму маніпуляцію, прирівнюючи агресію Росії до оборони України і намагаючись поділити жертви серед мирного населення між російською армією та ЗСУ. Ця спроба повністю збігається з московським наративом про «дітей Бабмаса», яких зловісні ЗСУ «розстрілювали вісім років». А цей наратив – частина московського плану виходу з неприємної ситуації, в яку влип Кремль: переведення конфлікту в категорію взаємного, що відкрило б можливість для сепаратних переговорів. Можливо, і багатосторонніх, за участю «ДНР», «ЛНР» та інших «республік» яких окупанти встигнуть на цей час нареферендити. Іншими словами, заява Amnesty International – не випадковий напад лівацької недоумства, а органічна частина московської гри, замаскована під такий напад.

Конкретно про доповідь

Очевидно, що до аналізу будь-якого конфлікту можливі два підходи. Перший: Добра та Зла не існує. Кожна зі сторін має свою правду і свої інтереси, і єдиний спосіб припинити конфлікт – знайти їх баланс. Приклад: Гітлеру потрібні Судети – а Чехословаччина без Судет чудово проживе. Чи не слід, виходячи з цього, віддати Судети Гітлеру? І, в рамках тієї ж логіки, — віддати Крим Росії. Зробивши такий крок назустріч Москві, можна запропонувати їй стримати інші вимоги. Адже головне – щоб не було війни, а якщо вона вже трапилася – щоб не страждало цивільне населення, поки рівноправні сторони конфлікту намагаються врегулювати свої розбіжності. Приклад: конфлікт між людьми та людожерами. Звичайно, люди хочуть жити – але ж треба жити і людожерам? Отже люди повинні піти їм назустріч і делегувати своїх представників людожерам на прокорм. Найкраще, звісно, робити це демократичним голосуванням.

Підхід другий: Добро та Зло існують. Сторони конфлікту не рівні. У протистоянні людей і людожерів неможливий зважений підхід. Потрібно зайняти одну із сторін. І якщо ви на стороні людей, то ніякого поділу провини між сторонами бути не може. Люди завжди мають рацію. Людожери завжди неправі. Людожерам взагалі не треба жити. А вина за всі жертви конфлікту лежить на неправій стороні.

У конкретному випадку російсько-української війни, вина за всіх загиблих, і військових, і громадянських, і українців, і росіян лежить на Кремлі, і лише на ньому. Якби Кремль не розпочав війну, в Україні ніхто не загинув би.

З безумовної правоти боку, що відбиває агресію, випливає безумовна правомочність її дій. Українська армія має право робити все – абсолютно все, що забезпечує виживання українських громадян та сприяє розгрому російського агресора. Вся вина за загибель цивільних від цих дій лягає лише на росіян. Приміром, українська армія має повне право знести всю Запорізьку АЕС, на території якої зайняли оборону росіяни – у разі, якщо вважатиме такі дії доцільними. Мета ж у нас, як ми пам’ятаємо, – розгром та капітуляція агресивної Росії. Усі суміжні країни, яким не сподобаються наслідки цього, мають висунути претензії до Росії. В тому числі – і матеріальні претензії.

Безумовно, більшість випадків, коли стороні, що відбиває агресію, доводиться вести вогонь із зони/по зоні цивільних об’єктів, на яких перебуває мирне населення, або небезпечних об’єктів, руйнування яких загрожує катастрофою, не настільки контрастні. Наприклад, у низці випадків із зони цивільних об’єктів працюють ППО і ПРО ЗСУ, які захищають ці об’єкти, з неминучими наслідками у вигляді падіння залишків боєприпасів і шматків збитих ними літальних апаратів. Безумовно, є ризик, що постраждають цивільні особи. Але відсутність ППО та ПРО у цих локаціях призводить до ще більших жертв, що неодноразово було продемонстровано під час цієї війни. Таким чином, дотримання конвенцій про права мирного населення у подібних випадках якраз і потребує активних дій для його захисту.

Так само, хоча опір агресору, зокрема оборона міст, звідки з різних причин не вдалося вивести цивільне населення, неминуче призводить до жертв серед нього, відмова від такої оборони обернулася б повною окупацією України та повним геноцидом українців, тобто наслідками. ще гіршими. На нас напали нацисти, нелюди та вбивці. Ми обороняємось, щоб вижити. Будь-які способи оборони в нашому становищі законні і дозволені. До речі, примусова евакуація громадян із зон бойових дій неминуче викликала б обурення тієї ж АІ: мовляв, порушення прав людини! Втім, вимога, щоб ЗСУ виходили з міст, які агресору дуже незручно штурмувати, кудись у чисте поле чи ліс, демонструє всю глибину нерозуміння прекраснодушних ідіотів, чим є сучасна війна: схоже, на їхню думку, вона може проходити за сценарієм ігор на дитячому майданчику, маркером поразки у яких є вихід за її межі.

Власне, все вичерпується на цих двох підходах. Або агресор і жертва агресії наділяються рівними правами – або агресор, визнаний таким, несе провину за все, оскільки саме його дії викликали наступний ланцюжок подій, а жертва агресії має право оборонятися всіма можливими засобами. Але такий підхід до агресора та його жертви не закріплений юридично на міжнародному рівні – і ми зараз обговоримо чому. І цією правовою діркою користуються борці «за все хороше плюс крапельку вигоди для себе». Включно з Amnesty.

Amnesty International – гарний фасад та непривабливий виворіт

Amnesty International – неурядова організація, заснована у Великій Британії в 1961 році, англійським адвокатом Пітером Бененсоном. Згідно з розповіддю Бененсона, 19 листопада 1960 року він дізнався з газет, що двох португальських студентів було засуджено до семи років ув’язнення за те, що підняли «тост за свободу». Щоправда, дослідники історії Amnesty так і не знайшли цю статтю, але саме з посилання на неї у статті Бененсона «Забуті в’язні», яка вийшла 28 травня 1961 року в The Observer, і почалася історія Amnesty International.

Публікація започаткувала кампанію «Заклик до амністії 1961», з метою організації підтримки тих, кого Бененсон назвав в’язнями совісті. Звернення «Заклик до амністії 1961» передрукували численні ЗМІ по всьому світу, і Бененсон, бачачи, що тема викликала інтерес, оперативно видав книгу «Переслідування 1961″, в якій виклав справи дев’яти в’язнів совісті з різних країн. У липні 1961 року ініціативна група » Заклику до амністії » вирішила, що звернення може становити основу постійно діючої організації. 30 вересня 1962 р. організація отримала офіційну назву Amnesty International. До її правління увійшли представники трьох основних політичних партій Великобританії: Лейбористської, Консервативної та Ліберальної.

Організація розвивалася, розширювала свою діяльність, структурувалася та уточнювала принципи, за якими виділялися «в’язні совісті», гідні підтримки. Зокрема, у цьому званні було відмовлено особам, засудженим за насильницькі дії. Сам Бененсон полишив Amnesty International у 1966 році, виявивши, що організація щільно набита співробітниками спецслужб, які маніпулюють нею у своїх інтересах.

Попри те, Amnesty International продовжила жити, проголошуючи своєю метою захист прав осіб, ув’язнених або позбавлених можливості висловлювати свою думку за допомогою насильства, але не чинили насильницькі дії. Іншими словами, інтереси Amnesty International до тактики ЗСУ у війні Росії проти України, з урахуванням її спеціалізації, проглядаються слабко, і не зовсім зрозуміло, з чого це вона раптом вхопилася за цю тему. Хіба що підтягла її до прав біженців, які справді входять у сферу її інтересів і але й у цьому випадку все виглядає досить нарочито. Вуха замовлення стирчать із цієї історії дуже вже відверто.

Загальна репутація Amnesty International вкрай не блискуча. За нею тягнеться хвіст скандалів: надмірна оплата праці менеджерів, недостатній захист закордонних співробітників, зв’язки зі спецслужбами та організаціями з сумнівною репутацією, замовчування тем, незручних для афілійованих з нею організацій та структур, расизм, знущання із співробітників, включаючи кілька випадків доведення їх до самогубства. Серед системних претензій – односторонній підхід та пряма фальсифікація даних. Всі ці неприємні плями в кожному випадку тлумачаться незадоволеною діями Amnesty International стороною як доказ її приналежності до структур іншої сторони. Але оскільки гріхи Amnesty International розподілені відносно рівномірно, це дозволяє їй підтримувати репутацію «нейтральної» та «об’єктивної», змішуючи ці два поняття.

Тим часом «нейтральність» не передбачає «об’єктивності» в обов’язковому порядку. Нейтральність добре поєднується і з необ’єктивністю, що має на меті отримати вигоди для себе, але без постійної прив’язки до будь-якої зі сторін. Вміння в потрібний момент «включити дурня», втрутитися в ситуацію, поза межами компетенції організації, і зрівняти агресора й жертву «в ім’я всього доброго і аби не було війни» чудово вкладається в таку схему дій. Те, що українська філія організації намагалася відмежуватися від прес-релізу головного офісу, явно вказує на розуміння цього.

Проблеми загального характеру

Amnesty International фінансується за рахунок внесків її членів (які також є НУО) та пожертв з усього світу, але не приймає коштів від урядів чи урядових організацій. Звучить гарно — але що це означає на практиці?

НУО – чудовий інструмент впливу на урядові організації. Чи могли гравці, зацікавлені в тому, щоб надавати такі впливи у своїх інтересах, не спробувати їх використати?

Зрозуміло, не могли. Серед цих гравців неминуче виявляються спецслужби, які працюють на інші уряди, що конкурують, а також неурядові структури, наприклад, ТНК. Через підставні НУО, благодійні фонди та контрольованих ними цивільних активістів вони роблять внески – і купують трохи розкрученої франшизи. У цьому разі, франшизи Amnesty International, яка давно стала бюрократичною структурою, стурбованою насамперед своїм виживанням. І не просто виживанням, а безбідним існуванням міжнародної номенклатури. Така сама ситуація склалася і в інших міжнародних організаціях першого-другого, а, в більшості випадків, і наступних рядів, починаючи з ООН. Всі вони стоять на міцних позиціях морального релятивізму, зліпленого з безмежної, і, як наслідок, безплідної об’єктивності; хибної, по-лівацьки тлумаченої, рівності та вічних гасел боротьби «за все добре, проти всього поганого, але так, щоб у будь-якому випадку не було війни».

Як із цим боротися? У рамках старих організацій, очевидно, вже аж ніяк. Всі вони безнадійні, і найчорніше в цьому сузір’ї безнадійних дір зяє ООН, яка включила Росію до Ради Безпеки з грубими порушеннями власного Статуту. Втім, нацистська РФ у Раді безпеки ООН – лише тухла вишенька на такому ж тухлому торті. Будь-яка організація, у статуті якої записано рівність всіх країн і народів, незалежно від їх розвитку та соціального устрою, вже безнадійна. Тому що це становище миттєво зрівнює Добро та Зло.

Так от, Добро не дорівнює Злу. І тягар розвинених народів та країн перед менш розвиненими, описаний Кіплінгом у відомому вірші про тягар білих – не вигадка «письменника-імперіаліста». Колір шкіри тут і справді ні до чого, а так, без прив’язки до раси і етносу, все правильно було викладено Кіплінгом. Демократія – це не влада більшості, влада більшості – це охлократія. Демократія — це влада організованої та згуртованої меншини: об’єднаної єдиною ціннісною системою та рівноправної в собі групи, що й перетворює її на демос, здатний нав’язати свою колективну волю аморфній більшості. Це справедливо як щодо невеликих груп людей, так і щодо країн. Добро, що бореться зі Злом, завжди має право і вправі застосувати проти Зла будь-які методи. Включаючи фосфорні снаряди та міни «Лепесток», за застосування яких ООН встигла засудити Україну, хоча ні тих, ні інших на озброєнні Україна не має. Але навіть якби вони й були, і Україна застосувала б їх проти російських агресорів, хай навіть із жертвами серед мирного населення – то що? Що в цьому неправомірного? Це саме той випадок, коли мета повністю виправдовує засоби.

Іншими словами, нам — тій частині світу, яка прагне жити в демократичному та розвиненому суспільстві, потрібні нові міжнародні організації. Побудовані на розумних засадах. Без огляду на марення зрівняльного лівацтва, що багаторазово довело свою нікчемність, і незмінно стає поживним грунтом для чергового варіанту нацизму. Саме такі організації нам і потрібно створювати заново, відходячи від старих, які стали непридатними, та позбавляючи їх підтримки.


Сергій Ільченко / Ділова столиця
Поділіться цим