понеділок, 25 листопада 2024 | ПРО ПРОЄКТ | КОНТАКТИ

Віталій Портников: Президент «між крапельками» Леонід Кравчук зразка 1991 року – один із найсильніших навіть не українських, а пострадянських політиків. Кремль не міг його обіграти. Горбачов його ненавидів, а потім зненавидів і Єльцин – ясна річ, за обман, за те, що не отримав Україну в посаг

Серед людей, які не дуже розуміють політичні реалії 90-х років минулого століття, прийнято розповідати про те, яким невдалим українським президентом був Леонід Кравчук, як Україна «помилилася», коли не обрала В’ячеслава Чорновола і як «комуніст завжди лишається комуністом» – а Кравчук був не просто комуністом, а ще й секретарем ЦК Компартії України з ідеології. Ну і, звісно, політична біографія Кравчука наступних років – не найкраще резюме

Скажу одразу, що всі ці наступні десятиліття мене не дуже цікавили. Я не вважав, що перший президент мав співпрацювати з будь-ким із політиків, які не дотягували навіть до цоколя його постаменту і не раз про це Леонідові Макаровичу говорив – втім, скажу відразу, що він ніколи до мене не прислуховувався і взагалі мало до кого прислуховувався. Політика завжди цікавила його як гра, він не був людиною з енциклопедії – а я дуже хотів, щоб він нею залишився.

Тепер про енциклопедію. 1991 року у нас не було жодного реального вибору між Кравчуком та Чорноволом. В Українській РСР жило населення, яке ще влітку 1991 року голосувало за «оновлений Союз» та й батьківщиною своєю вважало СРСР, а не Україну. Електорат Руху був зосереджений у західних областях країни, в інших регіонах рухівців вважали маргіналами. Навіть коли перед президентськими виборами я доводив В’ячеславу Максимовичу Чорновілу, що йому, киянину, слід відмовитись від посади голови Львівської ради заради кращого результату на виборах, на мене дивилися з подивом. Львів був форпостом, фортецею націонал-демократів, фортеці не здають.

Вибір у нас був не між Кравчуком та Чорноволом. А між Кравчуком та Станіславом Гуренком, останнім першим секретарем ЦК КПУ, противником не лише незалежності, а й перебудови – і дуже сильним номенклатурником. Те, що у боротьбі за владу Кравчук обійшов Гуренко ще перед путчем 1991 року та став безальтернативним лідером номенклатури – не просто успіх Кравчука. Це наше щастя. Завдяки цьому у нас з’явилася держава, яка не стала знову російською колонією – хоча багато хто потім і дуже хотів.

Так, Кравчук був професійним маніпулятором – а чого ви хотіли від партійного ідеолога? Він маніпулював депутатами-комуністами 24 серпня 1991 року, ці дурні щиро вірили, що незалежністю вони врятуються від Росії Єльцина та збережуть комуністичний заповідник – а він заборонив КПУ вже наступного дня. Він маніпулював українськими виборцями 1 грудня 1991 року – вони не дуже розуміли, що таке незалежність, але вірили в багату Україну, яку він їм обіцяв – при цьому він взагалі не розбирався в економіці. Він маніпулював честолюбством Єльцина в Біловезькій пущі – Борис Миколайович повірив, що стане царем, причому не тільки Великої, а й Білої, і Малої Русі – треба лише прибрати Горбачова та позбутися СРСР. А в результаті Кравчук використав СНД як інструмент для розлучення. У Москві були шоковані, коли в Україні з’явилася своя армія та своя валюта, але було вже пізно.

Чи хотіли б ви, щоб він не маніпулював? Щоб був кришталево чесним? Так, мабуть, також можна було – не з Кравчуком. Не виключаю, що й війна була б уже тоді, тільки воювала б Радянська Армія, яка була б у наших казармах – якщо хтось забув, жодних своїх військ Україна тоді просто не мала. І Крим могли б відібрати вже тоді, а не 2014 року – Росія заявила про свої права на нього 24 серпня 1991 року, а очолював делегацію з Москви, яка приїхала до Києва після проголошення незалежності політичний вчитель Путіна Анатолій Собчак, мер Петербурга. І так, він уже тоді думав так, як Путін зараз – я добре це пам’ятаю.

Леонід Кравчук зразка 1991 року – один із найсильніших навіть не українських, а пострадянських політиків. Кремль не міг його обіграти. Горбачов його ненавидів, а потім зненавидів і Єльцин – ясна річ, за обман, за те, що не отримав Україну в посаг.

І вони його скинули – вибори 1994 року це була російська політтехнологічна конструкція. Про те, що Леонід Кучма переможе на виборах я дізнався від президента Узбекистану Іслама Карімова, здається, за тиждень до голосування – Іслам Абдуганійович мені навіть відсоток у другому турі назвав і підтвердив: «ми так вирішили з Єльциним, Кравчук занадто незалежно поводиться».

Але, звісно, ​​не від них все залежало. Від українського народу. У 1991 року особливого вибору у народу не було. У 1994 році вибір був: між Україною та Росією.

Як це вже неодноразово згодом буде у нашій історії, «більша половина» народу візьме курс на схід. Електоральні помилки одних відшкодовуватимуться повстаннями інших. Обманювати Росію буде вже нікому.


Віталій Портников / Еспресо
Поділіться цим