вторник, 27 октября 2020 | О ПРОЕКТЕ | КОНТАКТЫ

Олексій Мустафін: Тріумф зеленої жаби Радянські і пострадянські традиції значною мірою побудовані на тезі «владі дозволено все». Навіть міняти минуле. Разом із свідомістю співгромадян

Коли прихильники президента Зеленського не бачать нічого підозрілого в тому, що збори «Слуги народу» провели в саду під головним корпусом Київського університету, вони насправді можуть бути щирими. Власне, це ж не вперше в Україні таки трапляється. Чого соромитися?

Мені не доводилося, скажімо, зустрічати прихильників попередньої влади, занепокоєних «томос-туром». Чи симпатиків Віктора Януковича, які обурювалися б практикою «підвезення виборців на дільниці автобусами». А на запитання з цього приводу зазвичай можна було почути «Ашотаке? Вони ж не примушують їх голосувати за свого кандидата? І взагалі, ви б краще на інших дивилися?».

Дивитися, звісно, треба на всіх. Але так сталося, що в усіх трьох перерахованих вище випадках йшлося про владу або про провладні політичні сили. Які, звісно, можуть цілими днями клястися в своїй законослухняності і взагалі найкращих прагненнях. Однак варто їм заявити, що «немає жодної різниці» у ставленні вишів, церков чи АТП до влади і до опозиції, як ми маємо знати – нас тримають за дурнів, яким до того ж позбавлені тривалої пам’яті.

Радянські і пострадянські традиції значною мірою побудовані на тезі «владі дозволено все». Навіть міняти минуле. Разом із свідомістю співгромадян. Орвеллівське «Океанія завжди воювала з Остазією» – це насправді не фантазія письменника, а, за його власним зізнанням, лише наслідок спостереження за комуністами, які щиро прагнуть встигнути за змінами партійної лінії. Єдиною проблемою для них було те, що лінія ця постійно змінювалася. З великими проблемами для тих, хто не встигав «вписатися в поворот».

Як на відомому фото зі Сталіним. З якого один за одним зникли усі, хто стояв поруч (їх не обов’язково записували у «вороги народу», хтось навпаки «загинув від ворожої пулі», але все одно муляв очі вождю). Й врешті-решт фото перетворилося на особистий  портрет Сталіна. Ще й на темному тлі – про всяк випадок.

Досить було людині «випасти з обойми» – і він зникав звідусюди. І пересічні радянські людини мали вдавати, що ніколи й не чули про такого. Та що там люди. Траплялося, що зникали навіть ціли види тварин. І далеко не завжди за якусь «провину», хай навіть вигадану «згори». Просто звичка – друга натура. Звичка «вирішувати питання» викресленням. І впевненість в тому, що ти маєш право вирішувати долі інших, лише тому, що займаєш певну посаду.

На тлі жахливих історій про винищення людей історія з метеликом – «адміралом» може здатися абсолютно несуттєвою, навіть не гідної розповіді, але, як на мене, вона є дуже показовою. Насправді ставлення до цієї комахи (яка має ще й латинське ім’я – ванесса аталанта – але це уточнення швидше для прискіпливих, бо пересічному читачу досить і цих подробиць)  вузьких фахівців) в СРСР було цілком лояльним. Стаття про неї з’явилася навіть у великій радянській енциклопедії (БСЕ російською). В першому її виданні.

Однак після війни БСЕ вирішили перевидати. І на горе ентомологам, гранки першого тому влітку 1949 року потрапили на очі генерал-полковнику Олександру Покровському. Сучасні читачі можуть повправлятися в кпинах на адресу генерала. Мовляв, у вільний від війни час цей полководець, піднімав свій освітній рівень, вивчаючи енциклопедичні статті про воїнські звання, і взагалі про що ще генерал-полковнику в книжках читати? Але, облишмо жарти.

Насправді Покровський був начальником Головного воєнно-наукового управління Генштабу. Так би мовити, військовим науковцем номер один (головнокомандувач був, зрозуміло, ще більшим ученим, але залишимо це за дужками). Тож генерал-полковник вичитував гранки БСЕ, зізнаємося чесно, «за службою», а не заради цікавості. І щиро (знову-таки, щиро) обурився, коли перед статтею про «справжніх» адміралів (ну, тих, що в еполетах і на портретах) побачив текст про якусь комашню!

Як хвацький військовий він, звісно, міг викликати «писак-енциклопедистів» на дуель. Але це був радянський генерал-полковник. Тому він просто настрочив… ні, не донос, просто скаргу. З рекомендацією «статтю виключити». Ну а що? Як статтю не переробляй – вона все одно виявиться поруч з статтею про флотоводців.

І статтю справді зняли. Навіть без особливих дискусій. Дискусії тоді не віталися. Та й хто такі ентомологи проти радянської військової науки і Генштабу!

В третьому виданні БСЕ розповідь про метеликів-«адміралів», щоправда, відновили. Зрештою, після смерті Сталіна певну кількість репресованих людей теж реабілітували… Але й серед реабілітованих метелик був далеко не першим. Чекати довелося 1969 року…

З іншого боку «недобитій інтелігенції» може й пощастило. Бо генерал-полковник Покровський міг обуритися ще й тим, що метелик випередив його «колег» лише тому, що літера Б в російській абетці аж на другому місці. І тоді б репресували не метелика, а літеру… Вважаєте, що літеру репресувати неможливо? Ну, тоді почитайте про поневіряння літери Ґ в українській абетці.

Звісно, з біологічним видами траплялися і протилежні історії. Так само мотивовані політично. І доволі несподівані – і не лише для самих тварин.

Класичний випадок – історія з зеленою жабою. На відміну від метеликів-«адміралів», окремої статті про цього земноводного у першому виданні великої радянської енциклопедії не було. Як не було й самих зелених жаб у міжнародній наукові класифікації. Були лише жаби ставкові. В другому виданні БС така стаття теж не передбачалася.

Але напередодні виходу 16 тому БСЕ другого видання розпочалася кампанія проти «лікарів-вбивць» і за цією гучною справою був заарештований Володимир Зеленін, провідний радянський терапевт, академік Академії медичних наук.

Довелося терміново вирішувати, що робити із вже підготовленою статтею про Зеленіна у БСЕ. Принаймні для того, щоб редактори, не дай Боже, не «загриміли» до буцегарні слідом за академіком – як «посіпаки ворогу народу».

Вирішувати треба було швидко, бо том мав вже бути в типографії, а, зірвавши графік, редактори перетворилися б з «посіпак» на справжніх «шкідників» – з не менш важкими наслідками. Тож не знайшли нічого кращого, аніж терміново замінити статтю про заарештованого статтею про зелену жабу. Ну, не було тоді під рукою жодного іншого претендента, гідного енциклопедії, чиє б прізвище починалося на «зелен».

З іншого боку, добре, що стаття про Зеленіна була невеликою за розмірами. І багато вигадувати біологам не довелося.  Географам пощастило менше. Коли скинули Берію, їм довелося терміново писати статтю… про Берингову протоку. А, як ви, мабуть, розумієте, стаття про «видатного державного і партійного діяча» було зовсім іншого обсягу. Це ж не якийсь там терапевт))

Варто, однак, зауважити, що в третьому виданні БСЕ Берингова протока таки увійшла в звичні береги. А «зелена жаба» зникла (незаслужений тріумф нечасто буває тривалим). Втім, одночасно зникли з радянської енциклопедичної літератури й згадки, скажімо, про музичний фестиваль у столиці «братньої Чехословаччини». І знову ж таки, зовсім не за особистою примхою редакторів. Хіба вони винні були, що для фестивалю взяли назву «Празька весна». Задовго, звісно, до 1968 року…


Олексій Мустафін / Еспресо
Поделитесь.





Новости партнеров